Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Квіквегу, — сказав я, підійшовши до нього. — Квіквегу, що з тобою?
— Невже він просидів отак увесь день? — подивувалась господиня.
Та що ми не казали, нам не пощастило витягти з нього й слова. Мені просто-таки захотілось турнути його, щоб він уже не сидів так, бо це годі було стерпіти — такою незручною, неприродною, вимушеною здавалась його поза, а надто як згадати, що він, напевне, просидів так уже вісім чи дев’ять годин і, на додачу, весь цей час нічого не їв.
— Місіс Фойда, — сказав я, — хай там як, а він принаймні живий. Зоставте нас самих, коли ваша ласка, і я вже якось сам залагоджу це чудне діло.
Зачинивши за господинею двері, я спробував умовити Квіквега сісти на стілець, та марно. Він сидів, як сидів, і що я не робив, як не впадав коло нього, як не улещав його, та він не ворухнувся, не відповів ані словом, навіть не глянув на мене і нічим не виказав, що помічає мою присутність.
«Цікаво, — подумав я. — Може, таку поведінку приписує його рамазан? Може, на його рідному острові постують отак, сидячи навпочіпки? Напевне, так воно й є; мабуть, це частина його символу віри. Ну, коли так, то я дам йому спокій. Однаково ж він раніше чи пізніше встане. Богу дякувати, він не зможе сидіти отак довіку, та й рамазан його буває лише раз на рік, і то навряд чи він його дотримує так уже пильно».
І я спустився вниз повечеряти. Потім довгенько сидів і слухав нескінченні теревені якихось моряків, що недавно вернулися з «плюмпудингового рейсу» (так називають недовге китобійне плавання на шхуні або бригу, обмежене частиною Атлантичного океану на північ від екватора).
Я прослухав тих «плюмпудингівців» майже до одинадцятої години, а тоді піднявся нагору, щоб лягати спати, цілком певний, що Квіквег уже відбув свій рамазан до кінця. Та де там! Він сидів у тій самій позі, в якій я його покинув, і не зрухнувся ні на дюйм. Я вже почав дратуватися; бо оте сидіння цілий день і половину ночі в нетопленій кімнаті, з шматком дерева на голові здавалось мені вкрай безглуздим, просто божевільним.
— Ради бога, Квіквегу! Встань, розворушися. Встань та піди повечеряй. Ти ж охлянеш! Ти ж замориш себе до смерті, Квіквегу!
Та він не відповів жодним словом.
Утративши надію переконати його, я вирішив лягти в ліжко й заснути; напевне, й він незабаром ляже. Та перше ніж лягти, я взяв свого волохатого бушлата й накинув йому на плечі, бо ніч заповідалася дуже холодна, а на ньому була тільки звичайна його куценька курточка. Та як не намагався я заснути, нічого не виходило. Я погасив свічку; але сама думка про Квіквега, що менш як за чотири фути від мене сидить у такій невигідній позі, самотній, у холоді й темряві, невимовно мучила мене. Подумайте лишень: цілу ніч спати в кімнаті,де поряд навпочіпки сидить без сну поганин, відбуваючи той свій жахливий, незбагненний рамазан!
Урешті я якось-таки заснув і вже нічого не чув і не бачив аж до світання, коли, визирнувши з ліжка, знов угледів Квіквега, що так само сидів навпочіпки, ніби пригвинчений до підлоги. Та як тільки у вікно проникли перші промені сонця, він підвівся, задубілий і замлілий, але з веселими очима, додибав до ліжка, знову притулився лобом до мого лоба й повідомив, що його рамазан скінчився.
Вище я вже сказав, що ладен визнати право на будь-яку віру за кожним, аби тільки він не вбивав і не ображав інших людей за те, що в них віра не така, як у нього. Та коли в когось віра набуває таких несамовитих виявів, коли вона обертається на тортури для нього самого й, кінець кінцем робить із нашої землі вкрай невигідний для життя в ньому дім, — тоді я вважаю, що настав час відвести ту людину вбік і посперечатися з нею щодо її віри.
Отак учинив я й тепер із Квіквегом.
— Квіквегу, — сказав я, — лягай-но в ліжко, спочинь та послухай мене.
І почав тлумачити йому, як поставали й розвивалися релігії первісних народів, далі перейшов до різних сьогочасних релігій і невтомно намагався довести Квіквегові, що всі оті пости, рамазани, тривале сидіння навпочіпки в холодних похмурих кімнатах — чистісіньке безглуздя; що вони шкідливі для здоров’я; що вони не дають ніякої користі душі; одне слово, що вони суперечать найочевиднішим законам гігієни та здорового глузду. На додачу я сказав йому, як страшенно прикро мені бачити, що він, у всьому іншому такий надзвичайно розумний і розважливий дикун, отак неймовірно безглуздо тримається свого сміховинного рамазану. Крім того, доводив я, пости підривають наші тілесні сили, а отже, й душевні, а тому й усі думки, зроджені в голові під час посту, неминуче бувають охлялі й немічні. З цієї ж причини більшість побожних людей з розладнаним шлунком перебувають у полоні невеселих уявлень про загробне життя.
— Одне слово, Квіквегу, — сказав я, трохи відступивши від теми, — сама думка про пекло була вперше породжена погано випеченим пирогом з яблуками і відтоді підживлюється спадковими розладами травлення, а ті розлади підтримуються рамазанами.
Далі, намагаючись висловлюватись якнайпростіше, щоб Квіквег мене зрозумів, запитав його, чи хворів він коли на розлад шлунка. Ні, відповів Квіквег, як не рахувати одного разу, і то з досить пам’ятної причини. Це було після великого бенкету, влаштованого його батьком-вінценосцем на честь перемоги у великій битві, коли до другої години пополудні забили п’ятдесят ворогів. Усіх їх з’їдено того ж таки вечора.
— Годі, годі, Квіквегу, — спинив я його, здригнувшись. — Вистачить. — Бо дальші подробиці я знав і сам. Колись я розмовляв з одним моряком, який побував на Квіквеговому острові, і той моряк розповів мені, що, за тамтешнім звичаєм, після перемоги у великій битві всіх забитих печуть на рожнах у саду чи на подвір’ї переможця, а тоді одного по одному кладуть на великі дерев’яні таці, гарнірують їх, наче плов, кокосовими горіхами та плодами хлібного дерева, вкладають у рот кожному трохи петрушки й посилають як гостинець усім друзям переможця — як у нас посилають індиків на різдво.
Одне слово, мушу
