Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт
Дорогою вона запропонувала:
— Ти не проти, якщо ми відвідаємо одну високородну пані?
— Ні. А кого?
— Графиню де Сюллі.
— І яка вона на зріст?
— Перепрошую?
— Ти ж сказала, що це високородна пані…
— Я хотіла сказати, що вона шляхетна.
— Шляхетна?
Доки мама пояснювала мені, що шляхетною вважається особа високого походження, з дуже старовинного роду, і власне лише заради цього шляхетства їй слід виявляти велику повагу, ми опинились у вестибюлі прекрасного будинку, де нас привітали слуги.
Тут я був трохи збитий з пантелику, бо жінка, що вийшла до нас, аж ніяк не була схожа на вигаданий мною образ: бо хоча графиня де Сюллі й походила зі «старовинного» роду, виглядала вона дуже молодо, і хоча була «високородною» пані «високого» походження, та навряд чи вищою за мене.
Вона швидко й тихо перемовилася з мамою, яка мене поцілувала й попросила побути тут, доки вона повернеться.
Невеличка молода графиня, що не виправдала моїх сподівань, провела мене до салону, де пригостила тістечками й чаєм та пограла різні мелодії на піаніно. Високі стелі, ситне частування і красива музика спонукали мене переглянути свою позицію, тож, зручно вмостившись у глибокому м’якому кріслі, я погодився з тим, що вона таки «шляхетна» пані.
Вона перестала грати і, поглянувши на стінний годинник, зітхнула, тоді, наморщивши від занепокоєння чоло, підійшла до мене.
— Жозефе, не знаю, чи ти зрозумієш те, що я тобі скажу, але наша кров забороняє нам приховувати правду від дітей.
Якщо так прийнято у шляхетних людей, навіщо це накидати мені? Чи вона вважає, що я також шляхетний? Між іншим, чи я таки шляхетний? Я — шляхетного роду? Можливо… Чому б і ні? Якщо судити по ній, для цього не потрібно бути ні високим, ні старим; тож у мене були шанси.
— Жозефе, твоїм батькам і тобі загрожує велика небезпека. Мама почула розмову про арешти, які відбудуться у вашому районі. Вона пішла попередити тата і всіх, кого встигне. І довірила мені опікуватися тобою. Мама, сподіваюсь, повернеться. Ось так. Я справді сподіваюся, що вона повернеться.
Що ж, я волів би бути шляхетного роду, але не щодня: правда — таки болісна річ.
— Мама завжди повертається. Чому вона має не повернутися?
— Її може заарештувати поліція.
— А що вона зробила?
— Вона нічого не робила. Просто вона…
Тут із грудей графині вирвався протяжний стогін, аж перлини кольє затремтіли. Її очі наповнилися сльозами.
— Що «вона»? — запитав я.
— Вона — єврейка.
— Авжеж, у нашій родині всі євреї. Якщо хочеш, я теж.
Оскільки я був правий, вона розцілувала мене в обидві щоки.
— А ти, мадам, єврейка?
— Ні. Я бельгійка.
— Як і я.
— Так, як і ти. Але християнка.
— А християнка — це протилежне єврею?
— Протилежним єврею є нацист.
— А християн не заарештовують?
— Ні.
— То бути християнином краще?
— Залежить відносно кого. Ходімо, Жозефе, я покажу тобі будинок, доки повернеться мама.
— О, бачиш, вона таки повернеться!
Графиня де Сюллі взяла мене за руку і повела по сходах, що стрімко злітали вгору, помилуватися вазами, картинами і рицарськими обладунками. В її спальні я побачив цілу стіну суконь, що висіли на вішаках. У нас, у Скарбеку,[1] ми також жили серед костюмів, ниток і тканин.
— Ти — кравчиня, як мій тато?
Вона засміялася.
— Ні. Я купую вбрання, яке виготовляють модельєри, такі, як твій тато. Вони ж мають працювати для когось, чи не так?
Я схвально кивнув головою, але не зізнався графині, що свій одяг вона вибирала явно не в нас, бо в тата я ніколи не бачив таких гарних речей, таких вишитих оксамитів, таких сяйливих шовків, таких мережив на манжетах, таких ґудзиків, що сяяли, як коштовне каміння.
Прийшов граф і, вислухавши графиню, яка описала йому ситуацію, уважно поглянув на мене.
Він значно краще пасував до портрета шляхетної особи. Високий, тонкий, старий — в усякому разі, вуса надавали йому поважного вигляду, — він розглядав мене з такої висоти, що я збагнув: стелі зробили такими високими саме задля нього.
— Ходімо з нами їсти, дитинко.
Його голос був голосом шляхетної особи, цілком точно, я певен! Поважний, густий, низький, наче полиск бронзових статуй у світлі свічок.
Під час вечері я ввічливо підтримував обов’язкову розмову, хоча й був поглинутий роздумами щодо свого походження: я шляхетного роду чи ні? Якщо Сюллі готові мені допомогти і прихистити, то власне тому, що я належу до тієї самої породи, що й вони? Тобто, я шляхетний?
Якраз тоді, коли ми переходили до салону пити чай з апельсинового цвіту, я вже дозрів до того, щоб висловити свої запитання з цього приводу вголос, але, боячись почути негативну відповідь, волів пожити трохи довше з цим приємним для себе запитанням…
Я вже дрімав, коли пролунав дзвінок. Сидячи нерухомо у глибокому кріслі, я побачив тата й маму, що з’явились у вестибюлі, і тоді я вперше зрозумів, що вони — інакші. У невиразному одязі, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках, вони розмовляли несміло й розгублено, наче однаково боялись і темряви, з якої вони прийшли, і блискучих господарів, до яких вони зверталися. І тут я запитав себе, чи не є мої батьки бідними.
— Облава! Вони
