Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

Сказати правду, він шкодував, що так сталося, мабуть, здебільшого заради неї. Мав недобре передчуття. Провини чи гріха не відчував, сумління його не мучило. Він знав, що сумління — це переважно страх перед суспільством або страх перед самим собою. Себе він не боявся. Та цілком свідомо він боявся суспільства, інстинкт підказував йому, що це зловорожий, напівбожевільний звір.

Жінки! Якби вона могла бути з ним поряд, там, де немає більше нікого на світі! Знову ожило жадання, його пеніс зашарпався, немов жива пташина. Водночас пригніченість, страх наразити себе і її на цю чужу Прояву, що зловісно виблискувала в електричних вогнях, тиснули на його плечі. Вона, бідолашна, була для нього просто молодою жінкою, але такою молодою жінкою, в якій він був і якої знову жадав.

Напружено позіхнувши від дивного жадання, адже протягом чотирьох років він залишався самотнім і далеким як від чоловіків, так і жінок, він підвівся, знову взяв плащ та рушницю, прикрутив вогонь у лампі і вийшов з псом у місячну ніч. Гнаний жаданням і страхом перед зловорожою чужою Проявою, він почав обходити ліс, повільно, нечутно. Він любив темряву і радо поринув у неї. Вона тамувала його жадання, яке, попри все, було немов скарб; хвилюючий неспокій пеніса, хвилюючий вогонь у стегнах! О, якби мати біля себе інших людей, щоб учинити опір блискучій чужій електричній Прояві, щоб зберегти ніжність життя, ніжність жінок і природний скарб жадання. Якби мати біля себе людей, щоб пліч-о-пліч з ними боротися! Та всі люди були там, купаючись у променях слави тієї Прояви, вони раділи або їх затоптувала в своєму пориві механізована зажерливість чи зажерливі механізми.

А Констанс тим часом поспішала через парк додому, майже бездумно. Та які там думки! Їй треба було встигнути до обіду.

Однак вона з подивом виявила, що двері замкнуті, довелося дзвонити. Відчинила місіс Болтон.

— О, ви тут, ваша світлість! Я вже почала турбуватися, чи не заблукали часом! — сказала вона грайливо. — Правда, сер Кліфорд про вас не питався; у нього містер Лайнлі; про щось розмовляють. Здається, він залишиться вечеряти, авжеж, моя леді?

— Мабуть, — сказала Констанс.

— Може, мені відкласти обід на п'ятнадцять хвилин? Тоді ви зможете спокійно перевдягнутися.

— Краще відкласти.

Містер Лайнлі був головний управитель шахт, чоловік у літах, родом з півночі і, як на Кліфорда, без достатньої енергії, не на рівні повоєнних умов, ні повоєнних шахт з їх «хитрою» вірою. Але Коні подобався містер Лайнлі, хоча вона й раділа, що позбавлена на сьогодні присутності його дружини-підлабузниці.

Лайнлі залишився обідати, а Коні належала до господинь, які так подобаються чоловікам, така скромна, водночас така уважна й обізнана, з голубими, широко розплющеними голубими очима й м'якими манерами, які добре приховували, що вона справді думає. Коні так чисто грала роль цієї жінки, що вона стала майже її другою натурою; та все ж, безперечно, другою. Однак цікаво, як усе зникало з її свідомості, коли вона грала цю роль.

Вона терпляче чекала, доки зможе піднятися нагору й залишитися наодинці з власними думками. Вона завжди чекала, здається, в цьому полягала її сильна сторона.

Однак навіть у своїй кімнаті вона почувалася непевно й ніяково. Вона не знала, що й думати. А справді — що він за людина? Чи він любить її насправді? Вона відчувала, що не дуже. Але він добрий. Було щось таке — якась тепла, наївна доброта, дивна й раптова, яка майже відкрила перед ним її утробу. Та вона відчувала, що він може виявити таку ж доброту до будь-якої жінки. А хоч і так, це було навдивовиж утішно, заспокійливо. І він був пристрасний мужчина, здоровий і пристрасний. Та, можливо, йому бракувало індивідуального підходу: так само, як з нею, він міг би повестися з будь-якою жінкою. Справді, почуття його не були адресовані особисто їй. Справді, вона була для нього просто особою жіночої статі.

Та, можливо, це й краще. І врешті він був добрий до тієї жіночої статі, що живе в ній, як не був ще жодний мужчина. Чоловіки ставилися дуже добре до неї як до людини, але жорстоко як до жінки, зневажаючи чи взагалі не помічаючи її. Мужчини страшенно добре ставилися до Констанс Рейд чи до леді Чатерлей, але зовсім не до її утроби. А він не звертав жодної уваги на Констанс або на леді Чатерлей; він просто лагідно погладив її стегна та груди.

Наступного дня вона пішла до лісу. Був сірий, тихий полудень, темно-зелені проліски стелилися під ліщиновим підліском, і всі дерева застигли в мовчазній потузі розпукнути бруньки. Сьогодні вона відчувала це майже власним тілом, відчувала неймовірний тиск життєвого соку у велетенських деревах, що піднімається вгору, вгору до бруньок, щоб вирватися звідти маленькими полум'яними дубовими листочками, бронзовими, наче кров. Це немов густий приплив, який котиться вгору і розливається по небу.

Вона прийшла до вирубу, але його там не було. Вона не дуже сподівалася зустріти його. Легкі, мов комахи, фазанята розбіглися навколо кліток, у яких тривожно квоктали кури. Коні сіла, стежила за ними й чекала. Тільки чекала. Майже не бачила навіть курчат. Вона чекала.

Час ішов з сонною неквапністю, а він не приходив. Вона майже не сподівалася зустріти його. Він ніколи не приходив після полудня, а їй треба до чаю вернутися додому. Довелося примусити себе піти.

Коли вона верталася додому, замрячило.

— Знову дощ? — запитав Кліфорд, побачивши, як вона струшує капелюх.

— Просто мжичка.

Вона мовчки розлила чай, пойнята якоюсь упертістю. Їй таки хотілося побачити лісника сьогодні, перевірити, чи все це насправді. Чи все це насправді.

— Хочеш, я тобі трохи почитаю? — спитав Кліфорд.

Вона глянула на нього. Невже він щось відчув?

— Весною мені якось млосно… Мабуть, слід трохи відпочити, — сказала вона.

— Як побажаєш. Тобі ж не зовсім погано, правда?

— Ні! Лише трохи втомилася… від весни. Може, місіс Болтон пограє з тобою в що-небудь?

— Ні! Я думаю послухати радіо.

У його голосі відчувалася дивна вдоволеність. Вона пішла нагору до своєї спальні. Там вона чула, як заревів гучномовець, оксамитний до ідіотизму благородний голос говорив щось про вуличні гасла, сама світська манірність, імітація стародавніх оповісників. Вона натягла на себе старий бузковий макінтош і вислизнула з будинку через бокові двері.

Дощова мряка огортала світ, мов серпанок, таємнича, тиха, тепла, їй стало душно, так вона поспішала через парк. Довелося розстебнути легкого дощовика.

Ліс стояв спокійний,