Не вурдалаки - Світлана Талан

– Так! – з гордістю сказала я. – Мій Роман повернувся.

– Він красивий.

– Згодна. Краще відійди від мене, а то Роман може невірно нас зрозуміти. Краще йди до своєї Ніни.

– Навіщо ти так? – дорікнув він. – Ти ж знаєш, що я з нею лише заради тебе.

– А! Ось ви де! – до нас підбігла Ніна. Вона спритно підхопила Дмитра під руку та кудись потягла. Я помітила Романа, який вже повернувся за наш столик.

– Я бачив, як той художник дивиться на тебе, – сказав Роман.

– Яка різниця, як він на мене дивиться? – промовила я, хоча стривожилася: звідки він знає Дмитра?

– Чому я дізнаюся від інших про те, що ти з ним зустрічалася?

У мене всередині ніби щось обірвалося.

– Ми з Дмитром лише товаришували. Коли я зрозуміла, що подобаюсь йому, одразу перестала спілкуватися, – почала я виправдовуватися. Я ще щось лопотіла, затиналася, червоніла та ніяковіла. Роман з іронією посміхався. Я його ніколи не бачила таким. Мені було незручно, ніяково і сумно. Я замовкла, бо було безглуздо шукати слова виправдання, якщо я ні в чому перед ним не завинила.

– Я поїду, а ти будеш тут із ним… – його слова боляче різонули по живому.

– Як ти можеш? – ледь стримуючи сльози, запитала я його. – Я чекала тебе…

– Чекала? Листами? А поруч був цей художник.

– Романе! Припини!

– Роби, що хочеш, – він махнув рукою та вийшов покурити.

Я була в розпачі. Пекельна образа стисла мені горло, і сльози горохом покотилися по щоках. Валя, як завжди, з’явилася вчасно. Вона заспокоїла мене так, як вміла робити лише вона. Її слова діяли на мене магічно. Вже за півгодини я взяла себе в руки та перестала сидіти набундюченою. Кілька хвилин поруч з Валею – і я вже свято вірю, що у мене буде все добре.

Моя подруга встигла переговорити з Романом, і незабаром він повернувся. Він запросив мене танцювати. Я відчула тепло його тіла, піймала світлий погляд і вже була ладна пробачити йому будь-яку образу.

– Давай одружимося, – сказав Роман наприкінці вечора.

Мені перехопило подих.

– Що? Що ти сказав?

– Давай одружимось, щоб завжди бути разом.

– Давай, – погодилась я.

– Завтра ж подамо заяву, – сказав Роман. – Я хочу бути впевненим, що ти моя і лише моя.

– Згода.

Я зітхнула, але Роман не помітив. Гадалося, що такий момент повинен бути більш романтичним, не таким буденним, щоб запам’ятався на все життя.

Коли Роман пішов покурити, я потягла Валю до вікна та розповіла новину.

– Та ти що?! – радісно мовила Валя. – Я ж казала, що у вас все буде добре! Поздоровляю!

– Про що шепочетеся, дівчатка? – запитав Дмитро, підійшовши до нас.

– Марійка виходить заміж! – радісно сповістила Валя свіжоспечену новину.

Я подивилася йому у вічі і не відвела погляд. У його очах – неприхований сум.

– Не завжди можна напитися з гарного колодязя, – тихо мовив Дмитро.

– Що ти маєш на увазі?

– Я бачив, як ти плакала. Не боїшся, що все життя будеш ось так лити сльози?

– Не буду! – впевнено сказала я йому.

– Я б ніколи не дозволив би, щоб ти зронила хоча б одну сльозинку.

– Не треба, прошу тебе, – сказала я якомога лагідніше. – Наші дороги розійшлися в різні боки. Тепер вже назавжди.

– Дуже шкода.

– У тебе є дівчина, тож іди до неї і зроби її щасливою.

– Я сьогодні ж покину її, – сказав він, різко повернувся і зник у натовпі.

Дмитро стримав своє слово. Ніна повернулася додому заплакана та зла.

– Ти! – закричала вона, тикаючи в мене пальцем. – Ти у всьому винна! Ти завжди стояла на моєму шляху! Я ненавиджу тебе!

– Ніно, чи я винна… – почала я, але вона не хотіла мене слухати. Ніна довго ревіла, сховавши обличчя в подушку. Валя намагалася її заспокоїти, але марно.

– Ненавиджу! Тебе ненавиджу! Його ненавиджу! Усіх вас не хочу бачити! – повторювала вона. Вранці Ніна зібрала речі і, не прощаючись, кудись пішла.

…травня 1959 р

Ми з Романом побралися, і тепер мені слід звикати до того, що я вже не наречена, а дружина. Якось дивно та незвично вимовляти це слово. Залишившись наодинці, я, як дитина, що вчиться вимовляти неслухняну літеру «р», проказую слово «дружина». Спочатку промовляю боязко, несміливо, вслухаючись у кожен звук цього слова, потім – сміливіше, більш голосно. Воно звучить зовсім не так, як «наречена». Наречена – ніби приречена на щось, а ось дружина… Це щось від слова «друг» або «друга половинка». Тішуся, як дитина, з цього нового статусу. І все ж таки, яке ж воно солодке – слово «дружина»!..

А було у нас студентське весілля. Плаття весільне я купити не змогла, тому вдягла те біленьке, ситцеве, яке носила вже кілька років. До параду на травневі свята усі студентки повинні були мати білі сукні. Я теж її мала. На паради в ній я ходила два рази на рік, а ще кілька разів вдягала на інші урочистості, тож моя біла сукенка поміж усіх мала більш-менш пристойний вигляд. Моя господарка, Валентина Євгенівна, попорпавшись у своїй старій шафі, від якої нестерпно тхнуло нафталіном, знайшла там шматочок білого капрону.

– Нехай це буде тобі за фату, – сказала вона.

– До мого плаття? Вона ніяк не пасуватиме, – запротестувала я.

– Не буває нареченої без фати, – відказує жінка. – Послухай мене, бо я виходила заміж двічі.

– І як це буде виглядати? – запитую я, прикладаючи білий клаптик тканини до волосся.

– Заплетеш косу, а ззаду зберемо фату та приколемо шпильками.

– І дійсно, – втрутилася подружка нареченої Валя. – Дуже гарно виходить! Ти повинна дослухатися наших порад.

Залишалося піти та купити білі босоніжки. Ми з Валею придбали їх за шість карбованців у найближчій крамниці. Романова сестра подарувала йому нову білу сорочку, яка так пасувала нареченому, а брат купив штани.

Батьки подарували нам на весілля двісті карбованців, щось доклали одногрупники, і ми замовили обід у студентській їдальні. На столах було вино, пляшка шампанського для наречених, салати, картопляне пюре з котлетами та оладки з повидлом. І неважливо, що було на столі. Головне, що всім було весело. Ми танцювали, сміялися, сипали жартами. Над головами висіли повітряні кульки, а мені здавалося, що це кольорові хмарки різнобарвного неба спустилися до зали та раділи разом з нами народженню нової родини…

Хлопці, що працювали з Романом, подарували йому залізне ліжко на панцирній сітці, а студенти – фіранки на вікна будинку, якого ми ще не мали.

Найбільше запав у душу момент нашого весільного вальсу,