Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

уладнану впевненість, бо любить кпити зі своїх жертв, як російський цар Петро Перший, котрий кпив із катованих недоброзичливців і тих, кого називав переступниками; отож коли в синій далі з’явилася електричка, море, що бушувало в моїх грудях, раптово заспокоїлося, я зійшов на платформу й твердо наказав собі: коли не приїде, — а що не приїде, був більш як упевнений, — до вагона не заходити й не обшукувати поїзда, а спокійно повернутися додому, де очікує мене друга павукоподібна істота, моя доброзичлива союзниця — господиня. «Сяк чи так, — подумав оптимістично, — а в якісь сіті я напевне потраплю».

Але все-таки то були рефлексії більше самооборончі, ніж дійсні, тож я їх миттю позбувся, коли побачив, що Іра таки приїхала; зрештою, я зовсім не був упевнений, що виконаю власного наказа, отож коли уздрів, як виходить із вагона усміхнена, відчув неймовірну полегкість, і мої вуста самовільно розсунулися в цілком подібній усмішці, яку несла моя кохана, тільки, здається, дурнішій. З другого боку здалося, що бісова мати, побачивши ці наші усмішки, заскреготала пластиковими зубами, але я не збагнув — чи із задоволення, чи від люті.

20

— Куди підемо? — спитала Іра, як піднялися на моста. — Але не до тебе, бо туди боюся.

— Тоді в ліс, як кажуть поети, наповнений весною, — мовив легковажно, бо й справді: наповнював мене якийсь тихий, я б сказав, іскристий спокій.

— Звідки в тебе оця манера пишно висловлюватися?

— Очевидно, від реакції зустрічі з тобою.

— Це комплімент чи насмішка?

— У кожному компліменті є насмішка, бо в основі його — неправда.

— Говориш сьогодні афоризмами. Це ознака добра чи лиха?

— Добра ознака — те, чого хочемо, а лиха — чого не хочемо.

— Хоча сумнівний, але афоризм, — мовила Іра. — А як тебе зустріла мегера після нашої зустрічі?

Подивилася ніби крадьки. Очевидно, задля цього питання й примусила мене творити сумнівні афоризми.

— А як, гадаєш, могла зустріти?

— Говорила на мене бридоту. Вгадала?

— Якраз навпаки, — сказав тим-таки грайливим голосом. — Говорила, що ти мила дівчина, правда, трохи незграбна, але всі милі дівчата незграбні, інакше не були б милі, і що про тебе колеги на роботі найкращої думки.

— Але ж ти брешеш! — аж спинилася вона. Ми вже спустилися сходами, і перед нами лягла вулиця з розставленими на ній, як шахові фігури, постатями, очевидно, тих, хто приїхаа цією електричкою. — Чи знову з мене насміхаєшся?

— Кажу компліменти, — смутно всміхнувся я.

— Часом тебе боюсь, — сказала раптом Іра.

— Мене? — здивувався цілком щиро. — Але що в мені страшного?

— Боюся, що розумніший, ніж можу собі дозволити.

Фраза вийшла неясна, навіть дуже неясна, але цікава.

— Здається, і ти починаєш творити афоризми.

— Ні, — мовила серйозно. — До такого не здатна. Признайся: сказав неправду, що сподобалася мегері.

— Та все в порядку, Іро, — мовив. — Можемо приходити до мене, спокій забезпечений.

Подивилася з підозрою, але я був сама благота.

— Туди більше ніколи не піду, — сказала категорично. — Чуєш, ніколи! Веди мене, куди хочеш, тільки не туди.

— Тоді в наповнений весною ліс, — сказав я.

— А коли дощ?

— Сідатимемо в потяг чи електричку і шукатимемо, як писали романтики чи, точніше, неоромантики, синіх далей. Тобто місць, де дощу немає.

— Фу, яка патетика! Де ти цього набрався?

— Кохання — це і є патетика, поки стане димом, — сказав я.

— Знову афоризми?

— Так, — сказав я, — сьогодні маю поетичний і афористичний настрій.

— Тому й кажеш неправду?

— Правда — це істина неприємна, а неправда — не завше, — сказав я. — В цьому й суть компліменту.

— Завжди знала, що ти розумний, — сказала Іра. — Тому не хотів мене раніше помічати?

— Тут справа простіша, а отже, складніша, — сказав я. — Цього не бажав Бог нашого світу — Випадок. А ти, очевидно, цьому Богові активно не молилася.

— Але чому мала молитися я, не ти?

— Бо мені для того, щоб молитися, треба було знати предмета молитви, а я про тебе нічого не знав, — мовив. — Молиться тільки той, хто знає, про що чи про кого молиться.

— А може, я молилася, — задумано проказала Іра. — Але моєї молитви не почув. Признайся, не почув?

— Так, — сказав я. — Тільки Бог уміє такі речі чути.

Вулиця перед нами була вже порожня, постаті зникли, ніби розчинилися в повітрі, як цукор у чаю, що його недавно Іра так загадково пролила. Але цього вголос не сказав, нутром-бо відчував: сьогодні дражливе казати не можна, бо нам обом треба заспокоївся, щоб не вишкіряла пластикових зубів ота, котра є справжнім провідником для складачів кросвордів та ребусів, і ще невідомо, у якому стосунку вона до Бога, якого я назвав Випадком.

Отже, йшли порожньою вулицею й вели легку балачку, і Бог випадку вигнав на нас тільки одного песика, котрий досить люто й завзято нас обгавкав, аж верещав, капосний, отож якийсь час ішли в супроводі цієї далеко не мелодійної музики, що я підсумував також майже афористично:

— Не зважай, зараз він відгавкається; і не журись, бо без накладок не буває кладок.

— А кладка — це що? — спитала Іра, коли ця надто модерністична музика не так затихла, як віддалилася, принаймні пес за нами бігти перестав.

— Хіба не цікавилася символікою народних пісень? — спитав я. — Потік чи річка в них — кохання, береги — місця перебування закоханих, а кладка — те, що їх