Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

в сцені нашого відходу з дому й у нашому прощанні. Війна набирала ускладненого обрису: з одного боку, її родинне пекло, загніжджене в історії мого батька та її матері, з другого — це, з моєю господинею. І вона панічно кинулося тікати з поля бою, чи плацу, як казали в давніші часи, зраджена своїм начебто вірним союзником — мною, звідси і фраза: «То ти це все організував?» Але річ у тім, що я нічого не організовував, просто мене використано як недомисельного. А що розумні бувають по шкоді, і це правило, то й намагаюся ним стати.

І тут спала на думку давня історія, яку вже трохи згадував. У десятому класі я закохався в дівчину, яка жила на Лермонтовській, тобто від мене неподалік. Ми зустрічалися — я навіть вирішив привести її до себе й познайомити з батьками, власне, з матір’ю, бо та почала влаштовувати мені скандали за те, що повертався додому пізно, звинувачуючи, що я, мовляв, зв’язався з якоюсь компанією. Я ж чесно признався: не з компанією, а зустрічаюся з дівчиною. Мати й наказала привести її до нас, що я слухняно й учинив. Найцікавіше те, що мати повелася в тій ситуації точнісінько так, як щойно господиня, тобто перед розмовою зібрала на дівчину, — звали її Валентина, — вуличні дані й учинила подібного ж допита, а потім рішуче заборонила мені з нею зустрічатися на тій підставі, що та була з родини нестатечної: Валентинина мати не просто жила без чоловіка, а й мала трьох дітей від різних батьків. Отже, дівчина з такої родини не могла бути й сама порядною, за логікою моєї матері, тож і почала з нею війну. Я це мав за ригоризм і рішуче став на боці дівчини, зовсім тоді ще не розуміючи, що мати, як і господиня щойно, також захищала свій світ од вторгнення чужого тіла, хоча чудово знала, що нормальний хлопець мусить ходити з дівчатами, а коли настане пора, то й одружитися і з її світу конечно вийти, бо в природі є закон створення молодої сім’ї. Але вона цього закону визнати не бажала, і в мене виникли чималі складнощі; зайва річ казати, що я дівчини через те, тобто з материного указу, не покинув. Але невдовзі вона, Валентина, покинула мене сама, перекинувшись до іншого хлопця, а відтак ще до іншого, від того завагітніла — цю інформацію я дістав таки від матері, був-бо вже тоді студентом, — народила дитину, а вийшла заміж за третього чи четвертого, від якого теж мала дитину, а зрештою, залишилася з двома дітьми сама. Мати торжествувала:

— А чи не казала тобі, що яблучко від яблуні далеко не котиться!

Це був для мене жахливий удар, зрештою, стало вирішальною причиною, чому кілька років на дівчат і не дивився, навіть побоювався, вимірюючи їх однією міркою; аж сама мати моя, постарівши й уже не так гостро ставлячись до проблеми збереження свого світу і втримання в ньому мене, як його складника (зрештою, я від неї й так відірвався через навчання в іншому місті), сама почала нагадувати, щоб я знайшов собі дівчину й не зволікав з одруженням; і це почала проголошувати, коли я кінчав університета.

Цю історію кладу як виправдувальну собі в тому самосудилищі, яке влаштував у весняному лісі; тоді намагався зрозуміти Іру, а тепер хочу — ще й самого себе. Мій вивідчий інтерес мав своє, як визначав, коріння; не бажав попектися вдруге на тому ж вогні, тож і хотів про свою обраницю знати все, що можна було. Через це й спитав тоді Іру: «Що в тому злого, коли в тебе запитали про родину?» Окрім того, мене вельми турбувала ота історія з Калиновською: був майже стовідсотково впевнений, що Íрина мати напевне Калиновська; більше того, Іра здогадується, що я цю історію знаю не лише з її вуст, тож активно загороджувала до неї всі виходи та входи. («Не люблю про це розказувати, маю свої причини», — сказала.) Чому? А тому, що можна уявити, яка реакція була б у її шаленого, ревнивого батечка, коли б привела мене у свій дім (квартиру) і радісно сповістила б:

— Таточку, це син отого, котрий мав роман із нашою мамою! Я його люблю, а це значить, що перестанеш, таточку, маму за те мучити!

То яка могла бути нормальна реакція такого чоловіка, яким я уявляв її батечка? Таж він заревів би, мов бугай, схопив стільця й кинувся б на мене, а я мусив би класти ноги на плечі, бо такі типи не прогнозовані.

Здається, я трохи піджартовую, але смішного в тому мало. Отже, Íрину тактику варто визнати за розумну: вона не хоче дочасно зіштовхувати полярні сили, бо це призвело б до трагедії у стилі «Ромео та Джульєтти», тобто ми навзаєм постругаємося. Коли ж не так, то всю цю історію я розуміти відмовляюся.

18

Жахливо не хотілося зустрічатися ще раз із господинею, отож спробував відчинити двері якнайтихіше, але вони, бувши змащені, очевидячки, злотворною чи злорадною мастю, від моїх обережних рухів зарипіли так люто, що господинині двері мали конче розчахнутися, а в них постати вона у всій своїй величі, що й сталося абсолютно так, як уявив і вже мав нагоду описувати.

— Зайдіть на пару хвилин, — сказала по-діловому господиня, — якщо вам цікаво послухати, що думаю про вашу… ну, знайому.

Було вкрай нецікаво слухати, що думає про «мою знайому» господиня, бо я це достеменно знав, але був настільки утомлений самокатуванням і вичерпаний, що суперечити не мав сили, відтак подумав, що більше, ніж є, мене ніщо не вичерпає, а відбути церемонію однаково доведеться. Тому мовчки переступив її порога, сподіваючись, що знову всядеться на свого фотеля й перетвориться в королеву-пророкиню. Але стояла, не запросила сісти й мене.

— Не хочу, щоб думали, Дмитре Івановичу, що влажу у ваше життя, але живемо в одному домі, тож не можу не відчувати за вас моральної відповідальності.

Прорекла цього пасажа напівурочисто, напівкаркотливо.

— Але, по-моєму, я цілком повнолітній, — кволо заперечив я.

— Це по-вашому, —