Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

Голос її лунав у трохи завищених регістрах, але не через те, що сердилася, бо в жінок, скільки знаю, саме тоді і з’являються завищені регістри, — навпаки, та завищеність була від її патетичної настроєності, згадати б хоча оте чудове: «з висоти свого віку». Окрім того, чітко підтвердила мого здогада щодо її починань, якого виклав вище.

— Чого б мали бажати мені зла? — сказав я.

— Отож-то, жодних на те причин. А добра вам хочу, бо мені вас жаль, — патетика з голосу не зникла й тепер, але й давніше знав, що мені готується нещадимий удар, отож внутрішньо зіщулився. Вона миттю це помітила.

— Та не лякайтеся, — сказала поблажливо, — нічого страшного не скажу, а тільки те, що повинно вас уберегти, бо належите до таких, кому потрібна опіка.

— Але чому почуваєте до мене жаль? — пробелькотів я.

— Бо чоловіки у виборі жінки, як мусила переконатися, особливо такі, як ви, дурні та сліпі й не бачать розставлених на них силець.

— Хочете сказати…

— Так, хочу сказати, що ваша знайома не порядна дівчина, а таки дівка!

— Вибачте! — спалахнув я, хоча сподівався саме на такі слова.

— Не вражайтеся, бо спокійно це доведу, — каркотливо, але без патетичних ноток сказала господиня. — Вже казала: провела щодо неї звіди. У неї там, у школі, недавно був інший роман, і повелася так, що від неї відвернувся весь учительський колектив.

Оце й був удар. Сподівався на нього, але такого не чекав, тим більше, що у співній партії, яку повела господиня з Ірою, в отому дуеті високими голосами із цукристими домішками, було сказано щось зовсім протилежне, що, мовляв, про Іру в її школі вчителі найкращої думки, — може, це була така в господині іронія?

— Не знали про це? — перебільшено скромно спитала господиня.

— Таки не знав, — безпорадно розвів руками.

Назагал мав би не слухати її після того лицемірства, мав би по-лицарському обуритися й героїчно гримнути дверима. Але малодушно того не вчинив, а мовчки стояв перед нею, а це значило… Так, це значило, що я готовий її вислухати.

— Не забиратиму багато часу, — по-діловому й без жодної патетики з прикаркуванням зголосила господиня. — Історія така: вона злигалася з учителем фізкультури, а може, вибачте, і злягалася, а тоді заявила директорові, що він хотів її зґвалтувати. І директор змушений був запропонувати вчителеві фізкультури роботу покинути, щоб скандал не виходив за межі школи.

— А коли це правда? — спитав я. — Бо якщо вона дівка, як сказали, то чому такі речі зголошувати, дівці чинити так природно.

Господиня дивилася на мене десь так, як і тоді на Іру, коли та зумисне розлила на її старовинну скатертину чай.

— Це вчинила з помсти, — каркнула, виділяючи кожне слово, — бо хотіла того фізкультурника окрутити, а він свою родину покидати не побажав. Те, що він не цяця, так само певно, бо, маючи жінку, в гречку таки скакав, але швидко цю дівку розкусив.

Отже, удара мені завдано блискучого, за класичними правилами боксерського мистецтва, бо впав на мене із цілком несподіваного боку. Я стояв і хапав ротом повітря, а це значило, що вдарено мене хоч і за класичними правилами, але в недозволене місце, тобто супроти тих правил.

— Переконані, що це правда? — спитав і справді безпомічно.

— Абсолютно! — відрубала господиня. — Розповіла це мені вчителька тієї школи, до речі також Ірина.

— Ірина Володимирівна, — сказав приречено. — Маленька й кругленька, учителька природознавства.

— Знаєте її? — з підозрою спитала господиня.

— Так, — збрехав я. — Заходила якось у нашу школу.

— Заходила в учительську? — здивовано спитала господиня.

— Так, — сказав я. — Хотіла щось сказати Наталії Вікентіївні, — цю Наталю ввернув, бо перша спала на думку.

— Але того не може бути! — вигукнула цілком експансивно господиня. — То ж її найбільший ворог, саме через неї вона й пішла з нашої школи.

Я, здається, попався. Господиня добивала мене короткими прямими ударами, як боксер суперника, котрий перестав чинити опір, як я щось тямлю у боксі, але колись хлопцем на таких змаганнях бував.

— Може, й не Наталія Вікентіївна, — пробурмотів. — Не придивлявся, так мені здалося.

— Отож! — знову перейшла на патетичні ноти господиня. — А кажете, що не потребуєте над собою опіки. Я б вам цього, може, й не казала, бо ви мені ніхто, але як живете в мене…

— То відчуваєте моральну відповідальність, — згодився приречено. — Дякую!

— Оце правильно! — мовила господиня. — Хочу вам тільки добра. Я сказала все!

Остання фраза прозвучала воістину із цезарських вуст. Я повернувся й пішов до виходу, а коли переступав порога, мені в спину послано ще одне, але вже не удара, а заштрика шпадою:

— До речі, чай вона розлила навмисне. А ви кажете: не дівка. Дівка, тож оминайте її десятою дорогою! І запам’ятайте моє слово: з нею ви ніколи не одружитеся! Ніколи!

Передостаннє логічно не було побудоване бездоганно: нібито «дівка» і навмисне розлитий чай поняття взаємовизначальні, але подумав про те пізніше, коли записував почуте до щоденника, а тоді був ніби обухом ударений. Але що найцікавіше: про це думаю і зараз, після багатьох років по подіях, бо ота сцена увіч дублювала попередню в часі з моєю матір’ю, коли мене також відшивали від дівчини, і жах ситуації виявився не в тому, що відшивали, тут були спонуки індивідуальні, а в тому, що мати, як виявилося, мала цілковиту рацію при своєму ворожому мисельному наставленні до предмета мого першого