Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

отримав від неї відповідь, як одразу сів на коня і повернувся до паланкіна імператора. Кожен зрозуміє і без слів, як чудово він тоді виглядав!

Потім імператор наказав іти далі.

Тоді я уявила, що на той момент має відчувати мати імператора, яка бачила кортеж сина; моє серце було готове виплигнути з грудей. Сльози самі собою полилися в мене з очей, що дуже насмішило інших.

Навіть прості люди радіють, якщо щастя посміхається їх дітям. Але ж яка велика радість випала на долю імператриці-матері… Лише при цій думці серце моє тріпоче.

132. Його величність канцлер покидає палац

Одного разу ми почули, що його величність канцлер покидає палац. Він повинен був вийти з виходу Куродо,[103] і ми, всі фрейліни, чекали на нього, щоб провести.

– О, скільки тут чарівних дам! Ви, мабуть, потішаєтеся над цим жалюгідним старцем! – жартував канцлер, проходячи повз наші ряди.

Дами, які сиділи біля виходу, підняли догори бамбукові завіси так, що було видно кольорові шовкові їх одежі.

Почесний дайнаґон Коречіка допоміг своєму батькові взутися. Він був хоч і доволі молодий, але виглядав дуже велично. За ним тягнувся шлейф такої довжини, що, здавалося, не вистачить місця в галереї.

«Який же щасливий пан канцлер! Дайнаґон подає йому взуття. Ось справжнє щастя!» – подумала я.

Починаючи з дайноґону Яманої, його молодші брати та інші знатні особи сиділи від палацу Фуджіцубо аж до головного входу до палацу Токаден, ніби вся земля була всіяна чорними плямами.

Канцлер Мічітака, який виглядав дуже витончено та струнко, на хвилину зупинився, щоб поправити свій меч.

Тим часом його молодший брат Мічінаґа – управитель двора імператриці – стояв біля виходу Куродо.

«Звісно, він не стане проявляти знаки вищої уваги до свого брата», – вирішила я.

Проте не встиг канцлер вийти з палацу, як Мічінаґа припав до землі.

«Скільки ж добрих справ мав зробити канцлер у минулому житті, щоб заслужити таке щастя», – думала я, дивлячись на цю прекрасну сцену.

Пані Чюнаґон оголосила, що в неї сьогодні День поминання, і почала молитися.

– Позичте мені ваші чотки. Можливо, за те, що я буду благочестивим, я отримаю вищу нагороду, – сказав канцлер.

Дами засміялись, але то були гарні слова.

Почувши їх, імператриця промовила з посмішкою:

– Стати Буддою – ось що є найвищою нагородою!

Дивлячись на імператрицю, я відчула, що її слова ще більш проникливі.

Я постійно розповідала імператриці, як Мічінаґа припав до землі, а вона у свою чергу дражнила мене:

– Тож він таки є твоїм фаворитом?

Та якби імператриця бачила, як велично виглядав Мічінаґа, вона б тоді, може, визнала правдивість моїх слів.

133. Одного разу у вересні всю ніч до світанку йшов дощ

Одного разу у вересні всю ніч до світанку йшов дощ. Вранці вже вийшло яскраве сонце, тільки на кущах хризантем ще висіли краплі роси, які ось-ось були готові впасти.

На бамбуковому плетінні, на парканах висіли тоненькі ниточки павутиння. Росинки були нанизані на них, як білі перлинки.

Це краса, яка пронизує душу.

Коли сонечко піднялося вище, краплі роси, що висіли на гілках хаґі, поскочувались донизу, і гілки нібито злетіли догори.

Тоді я подумала, що те, про що я написала, те, що вважаю прекрасним, люди навіть і не помітять, і це також цікаво.

134. Коли їдять трави сьомого дня січня

Одного разу, коли їдять сім трав сьомого січня, до мене прийшли селяни з великим оберемком диких рослин. Скрізь була галаслива метушня. Сільські хлопчаки принесли мені рослини, яких я взагалі ніколи не бачила.

– Як називається ця рослина? – запитала я, проте діти мовчали.

– Ну? – сказала я.

Діти тільки дивились одне на одного.

– Це мімінаґуса[104] – «безвуха квітка», – нарешті відповів один із них.

– Влучна назва! І справді, мають такий вигляд, ніби нічого не чують! – засміялась я.

Також вони принесли з собою красиві хризантеми «я чую».[105] І тоді я склала такий вірш:

Ніби безвухі квіти мімінаґуса, Нічого не чують вони, Проте, на щастя, є серед них, Такий, що як хризантеми квіт, Що означає: «Все чую я».

Мені так хотілося прочитати цей вірш дітям, проте вони все одно, як завжди, нічого б не зрозуміли.

135. У лютому в Державній раді

У лютому в Державній раді проходить така процесія, що називається «інспекцією». Що це означає? Навіть не знаю…

Здається, з цього приводу у палаці вивішують зображення Конфуція та інших мудреців.

Імператору та його дружині підносять у глиняному посуді якісь дивні частування, які називають «священною їжею мудрості».

136. Подарунок від пана То-но бена

Слуга приніс мені подарунок від пана То-но бена, що був загорнутий у білий папір і прикрашений прекрасною гілкою сливи.

«Невже там картина?» – Я нетерпляче відкрила подарунок, але там були пиріжки хейдан.[106]

Також там був лист, який був складений у стилі офіційного документа:

«Надсилаю один пакет пиріжків.

Цей пакет шанобливо відсилаю згідно із встановленими правилами.

Адресат: пані шьонаґон».

Нижче стояли дата і підпис: «Мімана-но Наріюкі».[107]

У кінці також було дописано: «Ваш покірний слуга хотів би сам передати вам цей подарунок, проте побоявся показувати своє обличчя при денному світлі».

Який це був чудовий почерк! Я показала це послання імператриці.

– Дуже майстерно написано! – похвалила імператриця. Потім почала читати лист.

– Але що ж мені відповісти? А чи треба дати подарунок ще й слузі, який приніс це? О, якби хто-небудь підказав мені!

– Здається, я чую голос Коренака, – сказала імператриця. Поклич його сюди.

Я вийшла на веранду і наказала прислузі:

– Поклич пана сатайбена.[108]

Пан сатайбен Коренака одразу ж з’явився, дбайливо поправивши своє вбрання.

– Я кликала вас не за наказом імператриці, а через особисте питання. Якщо посланець приносить подарунок одній із фрейлін, скажімо, пані Бен або ж мені, то чи треба йому давати винагороду?

– Ні, не потрібно. Залиште пиріжки в себе і з’їжте їх. Але чому ви питаєте мене? Хіба вам надіслав цей подарунок якийсь чоловік вищого рангу?

– Ну що ви, хіба це можливо? – заперечила я. До речі, мені терміново необхідно було відповідати на листа.