Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Прийшла відповідь:

Єпископ Рюен довго благав у мене перший вірш, адресований Юкінарі, і я йому його віддала, а другий – з відповіддю Юкінарі – взяла собі імператриця.

Ось чому я не змогла перемогти в цьому змаганні, останнє слово «застава зустрічей» залишилося не за мною. Як прикро!

Побачивши мене, Юкінарі сказав:

– Ваш лист прочитали всі придворні!

– Це доводить, що ви і справді закохані в мене! Як же не поділитися з людьми тим, що тебе радує. І навпаки, ми ніколи не розповідаємо людям те, що нам неприємно. Вашого листа я заховала і нікому не покажу. Діяли ми по-різному, але наміри в нас обох були гарні.

– Ви все так гарно зрозуміли і мудро вчинили. Звичайна жінка стала б усім показувати мого листа, ще й додаючи: «Ось, подивіться, як по-дурному і гидко!» Але ви не така, – зі сміхом сказав Юкінарі.

– Ну що ви. Я зовсім не серджуся на вас. Навпаки, вдячна вам, – відповіла я.

– Як добре, що ви заховали мого листа. Якби всі дізналися про нього, ви б зненавиділи мене. Дозвольте і в майбутньому розраховувати на вашу доброту.

Після цієї розмови я зустріла другого начальника гвардії Цунефуса.

– А чи знаєте ви, як вас вихваляв пан Юкінарі? Він розповів про ту історію з листами. Дуже приємно, коли люди хвалять ту, яка дуже дорога їх серцю, – щиро говорив він.

– Отже, я почула одразу дві приємні новини. По-перше, Юкінарі дуже тепло про мене говорив. А по-друге, ви включили мене до списку тих, хто вам подобається.

– Дивно, – відповів він. – Ви радієте тому, що вам уже давно відомо.

Травневої ночі, коли на небі не видно місяця, раптом почулися гучні голоси:

– Чи є тут фрейліни?

– Це якось дивно звучить. Вийди, подивися, що там трапилося, – наказала мені імператриця.

– Хто там? Чому так кричите? – запитала я.

У відповідь я не почула нічого, аж раптом почувся шелест, і я побачила гілку бамбуку «куре»:[111]

– Так, тут цей пан! – вигукнула я.

– Скоріше, скоріше, пішли розкажемо нашому пану, – сказав один із тих, хто приніс гілку. І вони пішли – Бен-чюджьо, син міністра церемоніалу, і компанія молодих куродо шостого рангу. Залишився тільки То-но бен Юкінарі.

– Кумедно, чи не так? Всі побігли… Їм дуже кортить розповісти про все, – сказав він, дивлячись їм услід. – Ми ламали гілки бамбуку в саду біля палацу, хотіли скласти вірш. Хтось запропонував: «Ходімо до палацу імператриці, покличемо фрейлін, нехай вони також візьмуть участь!» Та тільки ви побачили бамбук «куре», як одразу вимовили «цей пан». Хіба не дивно! Від кого ви дізналися, що так називають бамбук «куре» в китайській поезії? Дами зазвичай і гадки не мають, що це таке, а ви знаєте такі складні назви…

– Та ні, я і гадки не мала, що бамбук «куре» означає «цей пан», просто я думала, що хтось хоче заглянути в наші покої. Боюсь, що мене тепер будуть вважати нескромною!

– Так, і справді, такі тонкощі не кожний знає.

Поки ми з ним про всілякі речі розмовляли, придворні знову прийшли наспівуючи:

– Ми ж домовилися, що будемо складати вірші в палаці. Чому ж ви так миттєво зникли? Чому відмовилися від цього? – питав їх Юкінарі. – Сумнівний вчинок, як на мене.

– Нам нагадали найвідоміші вірші про бамбук! Як могли ми змагатися з нею? Тоді вже краще промовчати. Все одно вже всі знають про цю історію, навіть імператор, і вважає її цікавою.

Тепер вже разом з Юкінарі вони почали повторювати той самий вірш знову і знову. Дами також повиходили на звук голосів. Почалися розмови, які вже не стихали до зорі. Коли настав час іти, то чоловіки знову почали скандувати той вірш про бамбук, їх голоси ще довго чулися вдалині.

Рано-вранці Шьонаґон-но мьобу, дама із почту імператора, принесла листа імператриці від імператора, де йшлося про вчорашні події.

Імператриця викликала мене й запитала, чи правда це.

– Не знаю, я ж сказала випадково, навіть не знаючи… – відповіла я. – Мабуть, що це все пан Юкінарі підстроїв.

– Та хоч і так! – засміялась імператриця. Вона завжди перебуває у доброму настрої, коли хтось хвалить її фрейлін, і завжди намагається якомога швидше поділитися цією новиною з фрейліною.

Через рік після смерті імператора Ен’ю скінчився траур. Коли, починаючи від правлячого імператора і закінчуючи слугами монарха, всі скидали траурний одяг, то мимоволі пригадали схожу ситуацію в минулому, коли поет сказав:

Одного дня, коли йшов сильний дощ, до зачиненої опочивальні, де знаходилася пані Тодзаммі, прийшов якийсь маленький слуга, схожий на міномуші[113] – «жучка у солом’яному плащі». Він приніс офіційного листа, загорнутого в трубочку і прив’язаного до гілки білого дуба. Можна подумати, документ із храму…

– Ось, будь ласка, прийміть це! – вигукнув він.

– Від кого? Сьогодні і завтра в моєї хазяйки дні очищення від скверни. Бачиш, шітомі спущені.

Служниця обережно підняла одну із стулок шітомі і, взявши послання, подала його хазяйці.

Але пані Тодзаммі сказала:

– Ні, не сьогодні, – і ввіткнула листа в решітку шітомі.

Вже наступного ранку, після того, як Тодзаммі завершила омивання рук, вона запитала:

– Де ж рахунок за поминальну службу, який вчора прислали?

«Що за дивина!», – подумала Тодзаммі, коли розкручувала аркуш горіхового кольору. На ньому замість храмової розписки було написано вірш:

«Як же неприємно! – обурилася Тодзаммі. – Хто міг скласти і відправити мені такий вірш? Можливо, єпископ Ніваджі? Та ні, ясно, що не він. Тоді хто ж автор? Точно, це То-дайнаґон! Він же був правителем служби палацу покійного імператора!»

Тодзаммі кортіло показати листа імператорові з імператрицею. Але що робити! Вона не могла вийти нікуди, оскільки їй