Приворотне зілля - Брати Капранови
Миколі Пилиповичу професійності не бракувало. Але сьогоднішні допити він змушений був призначити на самісінький ранок. Робота за легендою наукового працівника дуже зв’язує, що там не кажіть. Для розмови з підозрюваними він обрав кабінет парторга у сільраді - конторське приміщення мало тиснути на психіку, а присутність самого господаря, парторга, надавати бесіді офіційного забарвлення. Спробуй-но тут повикручуйся!
Сільський ідеолог з радістю погодився допомогти і без зайвих питань віддав свій кабінет у розпорядження столичного гостя. Огледівши спартанський інтер’єр та гмикнувши, Микола Пилипович виставив посеред кімнати найрозхитанішого стільця. На ньому підозрюваний буде почуватися незручно. Фізична напруга та невпевненість збивають з думки, не дають зосередитися. А кульмінацією допиту стане знаряддя злочину, яке майор завбачливо захопив із собою.
- Ого! - Парторгові очі полізли на лоба, коли той розгорнув газету і на світ Божий з’явився закривавлений дрючок.
На губах Миколи Пилиповича промайнула зверхня посмішка:
- Вещественний доказ. Не здря хліб їмо.
Господар кабінету несміливо простягнув руку до деревини, але був рішуче зупинений.
- Не трогай.
- Що там, відбитки пальців?
Микола Пилипович ще раз зверхньо посміхнувся:
- Та нєт, конешно. Но вони ж про це не знають.
- Хитро. - Парторг у захваті потер долоні. - А чого ж тоді не треба?
- На всякий случай. Шоб привикнуть. - Микола Пилипович обережно перемотав дрючка посередині газетою, аби підкреслити потрібне враження, і в такому вигляді заховав речовий доказ під столом. Майор любив театральні ефекти.
З парторгом ще звечора домовилися, що всі свідки будуть викликані до контори. На місцеве населення це повинно справити враження не менше, ніж повістка до міліції - прості люди зовсім не часто бувають у начальства.
Скориставшись тим, що Микола Пилипович відійшов від столу, парторг усе-таки не втримався. Він видобув дрючка зі схованки і став крутити в руках, уважно розглядаючи.
- Ну-у… - з докором сказав майор.
Парторг підняв очі:
- А тут кров.
- Сотрясєніє мозга. - Лаконічна відповідь демонструвала весь спектр невдоволення. - Дай сюда!
Він знову сховав знаряддя злочину під столом і красномовно вказав компаньйону на стільця біля вікна:
- Сидіть будеш тут.
- Нема питань. - Господар кабінету слухняно вмостився на незвичному для себе місці, трохи пововтузився для зручності, а втім, не зміг себе стримати. - А чого все-таки не можна, якщо там відбитків пальців нема?
- Психологія. - Майор всівся б іля столу і владно постукав по обшарпаній але міцній дерев’яній поверхні. - Ми і самі довжні думать, шо там пальці. Тогда допрашуємий нам повірить. Ясно?
Парторг з готовністю кивнув.
- Ну от і добре. Хто там перший?
- Щіборщ.
- Хто-хто?
- Ну Микола, тракторист з хуторів. - Парторг визирнув у вікно. - Оно іде.
- А-а, - протягнув майор розуміюче. - А як ти на нього сказав?
- Щіборщ. Це у нього прізвище таке.
- Серйозно?
Парторг мовчки посміхнувся. А Микола Пилипович, не зрозумівши виразу хитрої фізіономії співрозмовника, ще раз уточнив про всяк випадок:
- Він прямо у паспорті Щі-Борщ?
- У нього і батько Щіборщ, і мати Щіборщ. І теж у паспорті.
- Обалдєть.
- Можна? - На порозі кабінету стояв здоровезний парубок з похмурим обличчям. Він не лишав жодного сумніву щодо своєї професії. Траторист і є.
- Заходь, - посміхнувся від вікна парторг, але, побачивши лютий погляд Миколи Пилиповича, одразу змінив інтонацію. - Ти чого на порозі стовбичиш?
Хлопець нерішуче перетнув кімнату і зупинився біля столу.
- Сідай.
Ще звечора компаньйони запланували проводити допит на двох. Парторг зі своєї позиції повинен був офіційно наїжджати, а майор фіксувати дрібні реакції та вистрілювати несподіваними запитаннями. Але колега з самого початку вибрав неправильний тон, і тепер уже Миколі Пилиповичу довелося брати гру на себе.
- Як твоє прізвище?
Хлопець як раз почав вмощуватися на хиткому стільці і питання застало його зненацька. Так і не торкнувшись сидіння, він завмер з напівзігнутими ногами.
- Га?
- Прізвище.
Здоровезний хлопець безпомічно озирнувся на парторга, а той кивнув головою і підморгнув для бадьорості:
- Скажи, як тебе кличуть.
- Микола. - Він так і не сів, зависнувши у повітрі на півзігнутих.
Майор зрозумів, що свідок увійшов у ступор.
- Сідай. А мене теж Миколою кличуть. Микола Пилипович.
Стілець жалібно зарипів під кремезним тілом. На авансцену розмови, як і планувалося, виступив парторг.
- Розкажи нам, що там на танцях сталося. Люди до нас у гості приїхали, а ви їх так зустрічаєте.
Хлопець похнюпився, а Микола Пилипович, у свою чергу, вступив до розмови:
- Що він тобі здєлав? За шо ти його бив?
- Я не бив, - похмуро прогудів парубок, не піднімаючи голови.
- А хто?
Швидке запитання було розраховане на швидку відповідь, але це був зовсім не той випадок. У кабінеті запала тиша.
- Ми знаємо, що це не ти. - Перервав паузу партійний бог. - Тебе хлопці попросили?
Кострубата голова схилилася ще нижче.
Микола Пилипович перезирнувся з парторгом. Той заспокійливо підморгнув.
- От ти мовчиш, Кольку з Віталькою захищаєш. А вони все на тебе говорять…
- Я не бив, - уперто прогудів хлопець.
- Ну це ми бистро установім. - Микола Пилипович витяг з під столу речовий доказ і сунув прямо під носа підозрюваному. - Оцим?
Каламутний погляд відірвався від столу. Хлопець байдуже огледів дрючок, а майор повів далі, намагаючись зазирнути у самісіньку трактористову голову:
- Тут пальці остались. Того, хто бив. Ми в міліцію оддамо, там експерти бистро всьо узнают. Іще на порозі побачивши величезну кострубату фігуру, Микола Пилипович зрозумів, що це не той, кого вони шукають. Такий би розмахнувся і вдарив, як дрова рубають. До того ж з його ходою тихенько підкрастися до професіонала навряд чи вдасться.
Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.
- А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?
- Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину. - Він… здоровий. - І как же ти його завалив, такого здорового?
- Він… він лежав…
Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!
- Я не бив.
- А хлопці?
Каламутні очі знову втупилися у стільницю.
Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого
