Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Що сталося, пане Серено? — поспитався він.
— Я питав, чи скоро ви закінчите, — відказав Даніель.
— Та рухаюся потроху, — сказав Еміль, — за кілька хвилин упораюся.
Він не квапився знову копати, з якоюсь зухвалою допитливістю дивився на Даніеля. Та це був людський погляд, той, яким можна дивитися. Даніель підвівся, він тремтів од страху.
— Ви не втомлюєтеся копати на такій спекоті?
— Я звик, — відказав Еміль.
В нього були прегарні груди, трохи тлусті, з двома крихітними рожевими пипками; він з викликом сперся на заступа; за три кроки… Даніель зазнав химерної втіхи, більш терпкої, ніж звичайне ласолюбство; цей погляд.
— Надто вже гаряче тут мені, — сказав він, — піду трохи спочити.
Він ледве помітно схилив голову і піднявся на ґанок. В роті у нього пересохло, та він вирішив: у кімнаті, за опущеними шторами, він продовжить експеримент.
Сімнадцята година п'ятнадцять хвилин у Сен-Флурі. Пані Аннекен проводжала свого чоловіка на вокзал; вони пішли крутою стежиною. Аннекен був у своєму спортивному костюмі й ніс наплічника; він узув нові черевики, які муляли йому ноги. Напівдорозі вони здибали пані Кальве. Вони зупинилася біля будинку нотаріуса, щоб трохи звести подих.
— Ох, бідолашні мої ніженьки, — угледівши їх, сказала вона. — Геть уже стаю старою.
— Ви свіжі, як ніколи, — відказала пані Аннекен, — небагато людей можуть піднятися таким крутим узвозом і не захекатися.
— А куди це ви так біжите? — поспиталася пані Кальве.
— Ох, сердешна моя Жаніно, — сказала пані Аннекен, — таж я проводжаю чоловіка. Він їде, його призвали до війська!
— Не може бути, — вигукнула пані Кальве. — А я й не знала! Нічого, нічого не вдієш! — Аннекенові здалося, що вона дивиться на нього з особливим інтересом. — Напевне, прикро їхати з дому такої гожої днини, — додала вона.
— Овва! — сказав Аннекен.
— Він дуже хоробрий, — сказала пані Аннекен.
— Щасливої дороги, — сказала пані Кальве, усміхаючись Аннекенові. — Вчора я так і сказала своєму чоловікові: французи мужньо вирушать на фронт.
Аннекен відчув себе молодим і хоробрим.
— Вибачте, — сказав він, — час іти.
— Ну, тоді до зустрічі, — відказала пані Кальве.
— О… до зустрічі, до зустрічі! — твердо виголосив Аннекен.
Вони знову побралися стежиною; Аннекен ішов жвавою ходою, й пані Аннекен сказала йому:
— Помаліше, Франсуа, я не встигаю за тобою, в мене ж серце.
Дорогою вони зустріли Марі, в якої син служив у війську. Пан Аннекен гукнув до неї:
— Може, щось переказати вашому синові, Марі? Можливо, я здибаю його десь; я ж бо знову солдат.
Марі, здавалося, була вражена.
— Ісусе! — вигукнула вона, вдарившись у поли.
Аннекен махнув їй рукою, й вони увійшли до вокзалу.
Квитки компостував Шарло.
— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?
— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.
Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:
— Ну, що їдемо на гульки в Париж?
— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.
— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?
— А певно!
— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.
— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчується кров'ю.
— І що… ви ладні воювати за чехів?
— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.
Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.
Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.
— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.
— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.
— Того я й боюся.
— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.
— Домовилися.
— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.
— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.
Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.
— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.
І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.
— Боже милий! — сказала вона. — Всі… всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.
— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться…
Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.
Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: «Не варто приходити». Вона приголомшено зиркнула на мене: «Як це, Жорже? Навіть не думай!» Я їй казав: «Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму». Вона сказала: «Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся». І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у
