Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Подушки, укривала, помаранчі, лимонад, канапки!

— Жорже!.

— Що, люба?

— Хочеш помаранчів?

Мій наплічник натоптаний харчами. Але їй хочеться ще щось дати мені. Бо я їду. Якщо я відмовлюся, то її гризтимуть докори сумління. Не люблю помаранчів.

— Ні, дякую.

— О, ти не хочеш?

— Справді не хочу. Ти дуже люб'язна.

Бліда усмішка. Щойно я поцілував ці прегарні щоки, холодні й повняві, й кутик цієї усмішки. Вона теж поцілувала мене, це трохи мене збентежило: навіщо стільки церемоній, Господи? Тому що я їду? Інші теж їдуть. Щоправда, їх теж цілують. Стільки прегарних жінок стоять отак у промінні вечірнього сонця, оповиті димом і кіптявою, звертаючи нафарбовану посмішку до чоловіків, які висовуються з вікна свого купе! Ну й що з того? Мабуть, у нас трохи кумедний вигляд: надто вже вона вродлива, холодна, й надто вже я негарний.

— Пиши мені, — каже вона (це вона вже казала, та треба ж чимсь наповнити час), — так часто, як тільки зможеш. Не обов'язково довгі листи…

Вони не будуть довгими. Мені не буде чого написати, зі мною нічого не станеться, зі мною ніколи нічого не трапляється. Та й бачив я вже, як вона читає листи. З таким старанним, значущим і знудьгованим виглядом: надіває окуляри на кінчик носа, читає півголосом і ввесь час перескакує через рядки.

— Ну, що ж, сердешний мій, буду прощатися з тобою. Спробуй трохи поспати сьогодні вночі.

Авжеж, щось треба сказати. Таж вона знає, що я ніколи не сплю в поїзді. Незабаром вона повторить це матусі Корню: «Поїхав він, потяг повнісінький. Бідолашний Жорж, сподіваюся, він усе-таки зможе заснути».

З нещасним виглядом вона роззирається довкруги; великий солом'яний капелюх погойдується на її голові. Біля неї зупиняється двоє молодят.

— Мені треба йти. Через дитину.

Вона каже це трохи гучніше, бо поруч оті двоє. Вони викликають ніяковість, тому що обоє гарні. Та вони не звертають на неї уваги.

— Гаразд, люба. До побачення. Хутчій повертайся додому. Як тільки буде змога, я напишу тобі.

І все ж таки невеличка сльозинка. Навіщо, Господи, навіщо? Вона вагається. А ну ж бо зараз вона простягне до мене руки і скаже: «Все це всього лиш непорозуміння, я кохаю тебе, кохаю!»

— Не застудися.

— Ні, ні. До побачення.

Вона іде геть. Невеличкий помах руки, світлий погляд, і ось вона йде собі геть, помалу, легенько похитуючи своїми тугими прегарними стегнами, сімнадцята година п'ятдесят п'ять хвилин. Мені вже не хочеться палити. Молодята ще стоять на пероні. Я дивлюся на них. Він тримає наплічника, й вони щось казали про Нансі: його теж призвали. Вони вже нічого не кажуть, просто дивляться одне на одного. А я дивлюся на їхні руки, на їхні прегарні руки, на яких немає каблучок. Вона бліда, висока, тендітна, з чорними розпатланими косами; а він кремезний і білявий, з золотавою шкірою, голі руки висовуються із голубої шовкової сорочки. Клацають дверцята, вони не чують їх; вони навіть не дивляться одне на одного, їм не треба вже дивитися одне на одного, вони разом усередині.

— Сідайте у вагон. Потяг вирушає до Парижа.

Вона здригається, не кажучи й слова. Він не цілує її, він бере її прегарні голі руки на висоті плечей і поволі ковзає долонями униз, аж зупиняється на зап'ястях. Тонких і тендітних зап'ястях. Вигляд у нього такий, ніби він чимдуж їх стискає. Вона дозволяє йому це, руки її звисають непорушно, обличчя застигло.

— Сідайте у вагон.

Потяг рушає, він плигає на східці, стоїть, учепившись за мідні поручні. Вона обертається до нього, сонце вибілює її обличчя, вона кліпає очима, усміхається. Це широка й гаряча усмішка, така довірлива, така спокійна й така ніжна; неможливо, щоб чоловік, хоч який вродливий, хоч який дужий він був, забрав цю усмішку для себе самого. На мене вона не дивиться, вона бачить лише його, мружить очі, затуляється долонею від сонця, аби бачити його ще мить. Та я усміхаюся їй, повертаю їй її усмішку. Вісімнадцята година. Потяг покинув вокзал, він занурюється в сонце, всі шиби сяють, довкруг неї махають хустинками. Вона й не поворухнеться, не вимахує хустинкою, руки її звисають уздовж тіла, та вона усміхається, здається, ніби вона всю себе вкладає в усмішку. Звісно, зараз вона ще усміхається, та її усмішки вже не розгледіти. Видно її саму. Он вона стоїть, для нього, для всіх, хто вирушає в дорогу, для мене. Моя дружина вже в нашій тихій домівці, вона сидить біля дитини, тиша і мир згущуються довкола неї. А я вирушаю в дорогу, бідолашний Жорж, він поїхав, сподіваюся, він зможе поспати, я вирушаю, я занурююся в сонце і щосили усміхаюся маленькій темній постаті, яка лишилася на пероні вокзалу.

Вісімнадцята година десять хвилин. Пітто ходив туди-сюди вулицею Кассет, о вісімнадцятій годині в нього мала бути зустріч, він глянув на годинника, вісімнадцята десять, за п'ять хвилин я піднімуся. За п'ятсот вісімдесят кілометрів на південний схід від Парижа, спершись ліктями об поручень, Жорж ковзав поглядом по вигонах, дивився на телеграфні стовпи, пітнів і усміхався, Пітто сказав собі: «Яку ще хріновину він утнув, цей малий засранець?» Його пронизало шалене бажання піднятися, подзвонити у двері й закричати: «Ну, що він там іще накоїв? Я тут ні до чого». Та він змусив себе описати півколо; дійду-но я до того газового ліхтаря, він рушив назад, передовсім не треба поспішати, він навіть докоряв собі, що прийшов сюди, треба було відповісти на фірмовому бланку: «Пані, якщо ви хочете зі мною поговорити, то я щодня у своєму кабінеті з десятої до дванадцятої години». Він обернувся спиною до ліхтаря й мимохіть наддав кроку. Париж: п'ятсот вісімдесят кілометрів, Жорж утер чоло, він посувався убік Парижа, мов краб, Пітто думав: це брудна справа, він майже біг, потяг був за його спиною, він звернув на вулицю де Ренн, увійшов у будинок номер сімдесят один, піднявся на третій поверх і подзвонив; за шістсот тридцять вісім кілометрів од Парижа Аннекен розглядав ноги своєї сусідки, це були повні й круглясті ноги в панчохах із штучного шовку, трохи волохаті; Пітто подзвонив, утираючи чоло, він чекав на сходовому майданчику, Жорж утирав чоло, колеса гуркотіли, яку ще хріновину він утнув, це мерзенна справа, Пітто важко стало ковтати, а тут ще й шлунок, він був порожній і в ньому бурчало, та він тримався дуже прямо, напружено звівши голову, трохи роздимаючи ніздрі, на обличчі його видніла звична відразлива гримаса, двері відчинилися, Аннекенів потяг пірнув у тунель,