Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Де він?
Він уклонився, видно було, що вона плакала. Аннекенова сусідка зняла ногу з ноги, й він угледів краєчок стегна, який виднів над підв'язкою, він скорчив свою відразливу гримасу і запитав:
— Про кого ви кажете, пані?
Вона сказала:
— Де Філіп?
І він трохи розчулився, може, вона заплаче перед ним, заламуючи свої прегарні руки, жінка з такого середовища майже напевне голить собі попід пахвами.
З передпокою пролунав чоловічий голос, і він аж здригнувся од того.
— Люба моя, ми гаємо час. Якщо пан Пітто зробить таку милість і зайде до мого кабінету, то ми з'ясуємо йому, про що йдеться.
Попався у пастку! Тремтячи од люті, він увійшов до кабінету, пірнув у білу спеку, потяг виринув із тунелю, потік білого світла ринув у купе. Вони, звичайно ж, сиділи спиною до світла, а я на світлі. Їх було двоє.
— Я генерал Ляказ, — озвався кремезний чоловік у мундирі. Він показав на свого сусіда, меланхолійного здорованя, і додав: — А це пан Жарді, лікар-психіятр, він люб'язно погодився обстежити Філіпа і останнім часом трохи наглядав за ним.
Жорж повернувся до свого купе і сів, низький чорнявий чоловічок нахилився уперед і казав: «Ваш господар допоможе вам, це дуже добре, але так буває лише в чиновників і службовців. А в мене постійної платні немає, я офіціянт у кав'ярні, в мене лише чайові, ось що. Ви кажете мені, що це довго не протриває, що воно, мовляв, лише для того, аби налякати їх, і мені хотілося б вірити, але уявіть собі, що воно протриває два місяці, то що буде їсти моя дружина?»
— Мій пасинок Філіп, — сказав генерал, — не попередивши нас, удосвіта покинув домівку. О десятій годині його мати знайшла цього листа на столі в їдальні. — Генерал простягнув йому листа через стіл і владно додав: — Прошу ознайомитися.
Пітто з відразою взяв листа, цей мерзенний, кривулястий почерк з дрібними літерами, з виправленнями і кляксами, він приходив, чекав цілими годинами, я чув, як він туди-сюди ходить у приймальні, а потім він ішов геть, залишаючи скрізь, долі, під стільцем, під дверми, зіжмакані клаптики паперу, вкриті мушачою базграниною. Пітто дивився на почерк, не читаючи, як на абсурдні й надто вже знайомі мальовидла, од яких його нудило, краще б я його ніколи і в очі не бачив.
«Матусю, настала пора убивць,[8] я обрав страдництво. Може, це трохи засмутить тебе, але я так вирішив. Філіп».
Він поклав записку на стіл і посміхнувся.
— Пора вбивць? — поспитався він. — Вплив Ремба призвів до страшенно згубних наслідків.
Генерал глянув на нього.
— Про впливи ми ще поговоримо, — сказав він. — Вам відомо, де мій пасинок?
— Звідки це може бути мені відомо?
— Коли ви бачили його востаннє?
Ага, он воно що, подумав Пітто, вони мене допитують! Він обернувся до пана Ляказа і добротливо сказав:
— Їй-богу, не пам'ятаю! З тиждень, напевне.
Голос генерала тепер бив його збоку.
— Вам відомі були його наміри?
— Та ні ж бо, — усміхаючись матері, відказав Пітто. — Ви ж знаєте Філіпа, він робить усе згарячу. Впевнений, що ще вчора ввечері він не знав, що робитиме вранці.
— А після того, — втрутився генерал, — писав він вам чи, може, телефонував?
Пітто вагався, та рука вже поворухнулася, покірна, послужлива, вона полізла до внутрішньої кишені піджака, рішення було прийняте, рука простягнула папірець. Пані Ляказ жадібно вхопила ту картку, їй-богу, я вже не владний над своїми руками. Та своїм обличчям він ще володів, тож, піднявши брову, скорчив гримасу, свою відразливу гримасу.
— Я отримав її сьогодні вранці.
— Laetus et errabundus, — старанно прочитала пані Ляказ. — Во ім'я миру.
Потяг котився. Пароплав погойдувався, шлунок Пітто співав, він тяжко підвівся.
— Це означає: радісний і блукаючий, — ґречно пояснив Пітто. — Так називається поема Верлена.
Психіятр зиркнув на нього.
— Трохи специфічна поема.
— Це все? — поспиталася пані Ляказ.
Вона крутила папірець у руках.
— На жаль, так, люба пані, це все.
Він почув різкий генералів голос.
— А що ви хочете ще, люба моя? Я вважаю, що цей лист цілком ясний, і дивуюся з того, що пан Пітто начебто не знав про Філіпові наміри.
Пітто різко обернувся до нього, зиркнув на мундир, — не в обличчя, а на мундир, — і кров шугонула йому в голову.
— Пане, — сказав він, — Філіп писав мені отакі цидулки три або чотири рази на тиждень, врешті я перестав звертати на них увагу. Перепрошую, але мушу вам сказати, що в мене є й інші клопоти.
— Пане Пітто, — сказав генерал, — з 1937 року ви очолюєте часопис під назвою «Пацифіст», в якому ви недвозначно зайняли позицію не лише проти війни, а й проти французької армії. Ви познайомилися з моїм пасинком у жовтні 1937 року за невідомих мені обставин і прилучили його до своїх ідей. Під вашим впливом він почав неприпустимо ставитися до мене, бо я офіцер, а також до своєї матері, бо вона вийшла за мене заміж; він прилюдно робив заяви суто антимілітаристського характеру. Сьогодні в розпалі міжнародної напружености він покинув наш дім звістивши нам отією запискою, яку ви щойно читали, що хоче стати страдником во ім'я миру. Вам тридцять років, пане Пітто, а Філіпові немає ще і двадцяти, тому я не здивую вас, коли скажу, що вважаю вас особисто відповідальним за все, що станеться з моїм пасинком внаслідок його витівки.
«Що ж, — сказав Аннекен своїй сусідці, — зізнаюся: я мобілізований». — «Ох, Боже милий!» — вигукнула вона. Жорж дивився на офіціянта, він здавався симпатичним, і йому хотілося сказати: «Я теж мобілізований», та він не насмілювався, з ніяковости, потяг страшенно гойдало, «я на колесах», подумалося йому.
— Я заперечую будь-яку відповідальність, — категорично сказав Пітто. — Розумію вашу тривогу, але все ж таки не можу служити для вас цапом-відбувайлом. Філіп Грезінь прийшов до редакції часопису в жовтні 1937 року, це факт, і я його не заперечую. Він приніс нам вірша, який видався нам дуже талановитим, і ми опублікували його в грудневому номері. Відтоді він часто приходив, і ми зробили все, щоб віднадити його: він здавався нам надто вже екзальтованим, і як по правді, то ми не знали, що з ним робити. (Вмостившись на краєчку стільця,
