Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

Він смакував вино і дивився на Елізабет — вона теж була святом. Святом нежданим, яке несло з собою полегкість і бадьорість, переповнювало чашу необхідного, було чимось вигаданим, немовби непотрібним, бо належало до іншого світу, яскравішого, щедрішого, до світу безтурботності і мрій. Після стількох років, проведених поруч зі смертю, вино було не лише вином, срібло не лише сріблом, музика, що звідкись долинала до зали, не лише музикою, і Елізабет не лише Елізабет. Все це були символи іншого життя, життя без убивств і руйнувань, життя в ім’я життя, яке вже майже перетворилося в міф, у безнадійну мрію.

— Інколи зовсім забуваєш, що живеш, — промовив Гребер.

Елізабет знов розсміялася:

— Я, власне, ніколи про це не забуваю. Але це мені не допомагає…

Підійшов кельнер.

— Ну, як вино, пане?

— Мабуть, воно дивовижне. А то мені раптом не спали б на розум речі, про які я вже давно й думати забув.

— Це саме сонце, пане! Сонце, під яким восени достигав виноград. Тепер вино повертає людям його проміння. Таке вино на Рейні називають дароносним.

— Дароносним?

— Авжеж. Воно, мов золото, посилає своє проміння в усі боки.

— Це справді так.

— Воно дає про себе знати вже після першої чарки. Чи не так? Просто сонячний сік!

— Навіть після першого ковтка. Воно не попадає в шлунок. Воно підступає до очей і змінює навколишній світ.

— Ви розумієтесь на вині, пане. — Марабу довірливо нахилився над столиком. — Он там, праворуч, — це саме вино. Але люди хлепчуть його, як воду. їх цілком задовольнило б звичайне сухе вино.

Він пішов, кинувши зневажливий погляд на сусідній столик.

— Сьогодні, по-моєму, щасливий день для брехунів, Елізабет, — сказав Гребер. — А якої ти думки про це вино? Тобі воно теж здається дароносним?

Вона відхилилась назад і стенула плечима:

— Я почуваю себе так, немовби щойно вирвалася з в’язниці. І немовби за брехню мене знову скоро запроторять туди.

Він засміявся:

— Авжеж, ми обоє такі! Боїмося власних почуттів. І коли вони раптом виникають, здаємося самі собі брехунами.

Марабу приніс рибу й салат. Гребер спостерігав, як кельнер розставляє тарілки. Він цілком заспокоївся і тепер почував себе людиною, котра випадково наважилася ступити на тонку кригу і раптом, на превеликий свій подив, побачила, що не провалюється. Він знав, що ця крига тонка і, мабуть, не протримає його довго, але поки що вона тримала, і цього було досить.

— Повалятися якийсь час, у лайні теж корисно, — сказав він. — Після цього все здається новим і хвилює, немовби бачиш світ вперше. Все — навіть чарка і біла скатертина.

Марабу відкоркував ще одну пляшку. Він скидався тепер на турботливу матір.

— Взагалі, до риби подають мозельське, — пояснив він. — Але камбала — це зовсім інша річ. її м’ясо на смак нагадує горіхи. До неї пляшка рейнгауерського— це просто казка. Чи не так?

— Безперечно.

Кельнер кивнув і зник.

— Послухай, Ернсте, — звернулася до нього Еліза* бет, — а в нас, власне, буде чим розрахуватися? Тут, певно, все надзвичайно дорого?

— Розрахуємось. Я привіз гроші за два роки війни. А надовго вони мені не потрібні.— Гребер засміявся. — Лише на одне коротеньке життя. На два тижні. На цей час їх вистачить.

Вони стояли перед дверима будинку. Вітер ущух, і на землю знов опустився туман.

— Коли тобі від’їжджати? — запитала Елізабет. — Через два тижні?

— Десь так.

— Це скоро.

— Це й скоро, й водночас ще дуже далеко. Кожної миті все міняється. У війну час минає зовсім не так, як за мирного життя. Ти, певно, теж збагнула цю істину; тепер тут також фронт.

— Це не те саме.

— Ні, те саме. І сьогодні ввечері був мій перший день відпустки. Хай бог благословить цього марабу, і Рой-тера, і твою золотисту сукню, і вино,

— І нас, — додала Елізабет, — Нам це не зашкодить.

Вона стояла перед ним. Туман заплутався у її волосся, і слабке світло відбивалося від нього. Тьмяно блищала її сукня, від туману обличчя Елізабет було вологе, наче вкритий росою плід. Гребер раптом відчув, що йому буде важко піти від неї, розірвати ту павутинку ніжності, спокою, тиші й схвильованості, яка так неждано оповила цей вечір, і повернутися у смердючу казарму з її заяложеними дотепами до тужливого очікування і роздумів про майбутнє.

Різкий окрик розпанахав тишу:

— Ви що, осліпли, унтер-офіцере?

Перед Гребером стояв низенький і товстий майор зі схожими на білу щіточку вусами. Мабуть, у нього були гумові підошви, бо він підійшов нечутно. Гребер відразу збагнув, що це старий запасник, який уже відслужив своє, а тепер виліз із коробки нафталіну й хизується своїм мундиром. Найрадніше Гребер узяв би старого за комір, підняв і добре трусонув, але ризикувати не варто було. І рін зробив так, як роблять у таких випадках бувалі солдати: промовчав і виструнчився. Майор освітив його кишеньковим ліхтариком. Саме це Гребера чомусь обурило найбільше.

Парадний мундир! — прогарчав старий. — Пригрілися в тепленькому закутку! Тиловик, а дозволяєте собі розгулювати в парадному мундирі! Цього ще тільки бракувало! Ви чому не на фронті?

Гребер нічого не відповів. Він забув перечепити бойові нагороди зі свого мундиру на цей чужий.

— Ви тільки й умієте, що вештатися по кав’ярнях, еге ж? — гарчав майор.

Елізабет раптом поворухнулась. Промінь кишенькового ліхтарика впав на її обличчя. Вона подивилась на старого й, уникаючи світла, ступила крок до нього. Майор кашлянув, іще раз з-під лоба глянув на неї і пішов собі далі.

— Я йому мало не сказала кілька теплих слів, — пожартувала вона.

Гребер знизав плечима.

— Нічого не вдієш! Ці старі козли тиняються вулицями й вимагають, щоб їм козиряли. Це для них усе. Природа витратила кілька мільйонів років, щоб нарешті створити отаке опудало!

Елізабет весело перепитала:

— Ти чому не на фронті?

Гребер засміявся.

— Це мені кара за те, що я морочив людям голову своїм парадним мундиром. Завтра я одягнуся в цивільне. Я знаю, де можна дістати костюм. З мене досить козиряння. Тоді можна буде спокійно посидіти і в «Германії».

— Тобі ще хочеться туди?

— Так, Елізабет. Це те, про що потім згадують на фронті. Не про буденне. Я зайду по тебе о восьмій. А зараз мені йора. Чого доброго, старий йолоп ще вернеться і зажадає