Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Цьому не важко навчитись.

— А ти навчився?

— Звичайно, — відповів Гребер. — А то мене вже не було б серед живих.

— Як би і я хотіла навчитися цьому!

— Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. — Він підсунув їй склянку.

— Це теж стосується сказаного? — поцікавилась вона.

— Так, — відповів він. — Особливо сьогодні.

Вона пила, а він дивився на неї.

— Давай не будемо говорити про війну, — сказав Гребер.

— Давай узагалі помовчимо, — запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.

— Гаразд.

Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою. — то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві і нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим і глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…

Елізабет поворухнулася. Гребер здригнувся і озирнувся довкола.

— От тобі,й маєш! Я заснув.

— Я теж. — Вона розплющила очі. Бліде світло немовби наповнило їх і зробило прозорими.

— Я давно вже так не спала, — здивовано сказала Елізабет. — Я боюся темряви і завжди засинаю при світлі, а прокидаюся раптово, ніби від переляку, — не так, як оце щойно…

Гребер мовчав. Ні про що її не розпитував. У час, коли навколо відбувалося стільки подій, цікавість умерла. Він лише трохи дивувався сам собі, що сидить так тихо, повитий прозорим сном, ніби скеля під водою ко-дихкими водоростями. Вперше після приїзду 3 Росії;. Гребер відчув, що тривожне передчуття небезпеки зникло. М’який спокій заповнив його, немов приплив, що ото підіймається вночі і, раптом заблищавши дзеркалом, знову з’єднує сухі, випалені ділянки в одне велике, живе ціле.

Вони повернулися до міста. Вулиця знову повіяла на них холодним духом старих згарищ, а затемнені чорні вікна супроводжуваи їх, наче процесія катафалків. Елізабет мерзлякувато щулилась.

— Раніше будинки і вулиці були залиті світлом, і ми сприймали це, як звичайне явище. Всі звикли до цього. Аж тепер можна по-справжньому оцінити те, що було…

Гребер поглянув угору. Небо чисте, безхмарне. Стояла чудова ніч для льотчиків. Уже через це вона здавалася йому надто світлою.

— Так майже у всій Європі,— сказав він. — Лише в Швейцарії вночі, кажуть, не гасять світла — для того, щоб льотчики бачили нейтральну країну. Мені розповідав про це один чоловік, який побував зі своєю ескадрильєю у Франції та Італії. Він казав, що то ніби острів світла — світла і миру, адже це те саме. І лише позаду та навколо ще темнішими, немовби закутаними в чорний саван, здавалися Німеччина, Франція, Італія, Балкани, Австрія та всі інші країни, які беруть участь у війні.

— Нам було дано світло, і воно зробило нас людьми. Ми вбили його і знову стали печерними жителями, — запально промовила Елізабет.

«Воно зробило нас людьми», — подумав Гребер. Йому здалося це перебільшенням. Але Елізабет взагалі схильна перебільшувати. А може, вона й має рацію. Тварини позбавлені світла. Світла і вогню. Бомб вони теж не мають.

Гребер з Елізабет стояли на Марієнштрасе. Раптом він побачив, що дівчина плаче.

— Не дивись на мене, — попросила вона. — Мені не треба було пити. Я не вмію. Це не сум. Мені просто нараз стало все байдуже.

— Нехай буде байдуже, не думай про це. Я теж почуваю те саме. Така вже ця мить.

— Яка?

— Про яку ми говорили. Ну, що можна просто обернутись… Завтра увечері ми не будемо блукати вулицями. Я поведу тебе туди, де багато світла — стільки, скільки взагалі може бути в цьому місті. Я про це довідаюсь.

— Навіщо? Ти можеш знайти веселіше товариство, ніж моє.

— А мені не потрібне веселе товариство.

— Що ж тобі потрібно?

— Тільки не веселе товариство. Я його не можу терпіти. Інше також — те, в якому співчувають. За день я маю доволі співчуття. І фальшивого, й щирого. Тобі, мабуть, теж знайоме це почуття.

Елізабет перестала плакати.

— Так, — відказала вона. — Знайоме.

— Але в нас із тобою все інакше. Нам не треба прикидатися одне перед одним. А це вже багато. І завтра ввечері ми підемо в найяскравіший ресторан міста, будемо їсти, пити вино і на цілий вечір забудемо про це кляте життя.

Вона поглянула на нього:

— Це теж-належить до тієї миті?

— Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.

— Гаразд. Приходь о восьмій.

Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, — подумав він. — Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! А то що б вони сказали!»

XII

— Отже, друзі, якщо хочете, я ладен зізнатися, — сказав Бетхер. — Я таки переспав з хазяйкою. А що я мав робити? Треба ж якось розважитись,

А то навіщо ж мені відпустка? Я не хочу повертатися на фронт таким собі телям.

Він сидів коло ліжка Фельдмана і тримав у руках кришку від казанка, наповнену кавою, ноги його стояли у відрі з холодною водою. Після, того, як Бетхер поламав велосипед, він натер пухирі.

— А ти? — звернувся він до Гребера. — Що встиг сьогодні ти? Був де-небудь?

— Ні.

— Ні?

— Він давав хропака, — втрутився Фельдман, — До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Вперше довів, що має розум.

Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.

— Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.

— А навіщо? Куди тобі поспішати? — сказав Фельдман. — У тебе ж є хазяйка.

— Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значен-, ня? До того ж я в ній глибоко розчарувався.

— Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це кожному відомо.

— Я не про це, чоловіче! У нас усе вийшло. Але це було не те.

— Ти ж