Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Яку? — запитала дівчина.
Гребер показав на золотисту. Вона кивнула і причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.
Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.
У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.
— Фрау Лізер тебе бачила? — запитав Гребер.
— Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила, совість.
— Совість мучить лише нещирих людей.
— Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…
— Ні,— перебив Гребер, — Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати.
Г>ув час, коли ми надто багато думали ї самі себе залякували, Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…
Готель «Германія» стояв між двома розбитими будинками, немов багата родичка між двома бідними. Щебінь обабіч готелю було ретельно підібрано, й обидві руїни не мали більше дикого, смертельно-холодного вигляду; тепер вони виглядали навіть пристойно.
Портьє прискіпливим поглядом окинув мундир Гребера.
— Де тут винний погрібець? — різко запитав Гребер, не даючи тому отямитись.
— В кінці вестибюля, праворуч, пане. Спитаєте старшого кельнера Фріца.
Вони пройшли через вестибюль. їх поминули майор і два капітани. Гребер віддав честь.
— Тут, мабуть, і генералів до біса, — сказав він. — На першому поверсі кілька канцелярій військових комісій.
Елізабет зупинилась.
— Ти не занадто ризикуєш? Л раптом хтось зверне увагу на твій мундир?
— А на що тут звертати увагу? Мені зовсім не важко вдавати з себе унтер-офіцера. Я ним уже колись був.
Цокаючи шпорами, увійшов підполковник з невеличкою, худорлявою жінкою. Він поглянув через голову Гребера.
— А що тобі буде, якщо на тебе звернуть увагу? — поцікавилась Елізабет.
— Нічого особливого.
— Тебе не розстріляють?
Гребер засміявся.
— Гадаю, цього вони не зроблять, Елізабет. Надто ми їм потрібні на фронті.
— А що вони можуть з тобою вчинити?
— Та так. Може, посадять на кілька тижнів. Це бу* ли б кілька тижнів перепочинку. Майже відпустка. Коли через два тижні на людину чекає фронт, з нею нічого не може, трапитись!
Старший кельнер Фріц вийшов з коридора праворуч. Гребер тицьнув йому в руку гроші. Той заховав їх і не став довго церемонитися.
— Винний погрібець, вечеря, все ясно! — промовив він з гідністю і рушив першим.
Він запропонував їм столик за колоною і поважно пішов. Гребер обвів поглядом приміщення.
— Це саме те, чого я бажав. Мені треба тільки трохи звикнути. А тобі? — Він поглянув на Елізабет. — ^Тобі, напевне, ні,— мовив вражено. — Можна подумати, що ти буваєш тут щодня.
Підійшов невеличкий старий кельнер, схожий на марабу. Він приніс меню. Гребер узяв його, тпоклав усередину кредитку і повернув кельнерові.
— Нам хотілося б чогось такого, чого немає в меню. У вас, гадаю, щось знайдеться?
Марабу байдуже подивився на нього.
— Окрім страв, зазначених у меню, нічого немає.
— Гаразд. Тоді принесіть нам поки що пляшку «Йо-ганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Але не дуже холодного.
Очі марабу пожвавішали.
— Все зрозуміло, шановний пане, — відповів він з несподіваною повагою і нахилився. — У нас випадково є трохи остендської камбали. Щойно одержали. До неї можна подати салат по-бельгійському і картоплю з петрушкою.
— Добре. А що ви запропонуєте на закуску? Ікра, звичайно, до вина не годиться.
Марабу пожвавішав ще більше.
— Певна річ, ні! Але в нас залишилася страсбурзька гусяча печінка з трюфелями…
Гребер схвально кивнув головою.
— На завершення рекомендую голландський сир. Він немовби підкреслює букет вина.
— Чудово.
Збуджений марабу зник. Очевидно, він спершу прийняв Гребера за солдата, що випадково потрапив до цього ресторану; тепер же він бачив у ньому знавця, який випадково став солдатом.
Елізабет слухала їхню розмову з подивом.
— Ернсте, — озвалась вона*—звідки тобі все це відомо?
— Від мого товариша Ройтера. Сьогодні вранці я ще нічого цього не знав. А він такий гурман, що навіть подагру собі нажив. Та саме вона тепер рятує його від повернення, на фронт. Гріхи, як завжди, винагороджуються!
— А ці трюки з чайовими й меню?
— Теж Ройтерова наука. Він у цих справах дока. Звелів мені триматися з гідністю і впевненістю світського завсідника ресторанів.
Елізабет раптом розсміялася. В її сміхові була якась невимушеність, теплота, лагідність.
— Я тебе, їй-богу, пам’ятаю зовсім іншим! — мовила вона.
— Я тебе теж не такою, яка ти тепер!
Він пильно подивився на неї. Такою він її ніколи не бачив. Сміх цілком міняв її образ. Здавалося, ніби в якомусь темному приміщенні раптом розчинилися всі вікна.
— У тебе дуже гарна сукня, — сказав він трохи ніяково.
— Це сукня моєї матері. Я лише вчора ввечері перешила й підігнала її.— Вона розсміялася. — Коли ти прийшов, я була не така вже й непідготовлена, як здавалося.
— Хіба ти вмієш шити? Подивившись на тебе, цього не скажеш.
— Раніше я зовсім не вміла, але потім навчилась. Тепер я щодня по вісім годин шию військові шинелі.
— Невже? Ти мобілізована?
— Звичайно. Я сама цього захотіла. Можливо, хоч цим допоможу батькові.
Гребер похитав головою.
— Це тобі не пасує. Так само, як і твоє ім’я. Хто його тобі дав?
— Його вибрала моя мати. Вона була родом з Південної Австрії, скидалася на італійку і думала, Що я вдамся блондинкою з голубими очима, якій личитиме ім’я Елізабет. Так вона мене й назвала, хоча й була розчарована.
З’явився марабу з вином. Він тримав пляшку, немовби велику дорогоцінність, і обережно почав наповнювати чарки.
— Я приніс вам_дуже тонкі й прості кришталеві чарки, — сказав він.-У них краще видно барви вина. Чи, може, вам подобаються келихи?
— Ні. Тонкі, прозорі чарки.
Кельнер кивнув і зняв серветку зі срібного підноса. В густому желе лежали рожеві шматочки гусячої печінки з чорними трюфелями.
— Свіжина. З Ельзаса, — гордо сказав старий.
Елізабет засміялась.
— Яка розкіш!
— Так, розкіш! — Гребер підняв чарку. — Розкіш, — повторив знов. —
