Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Пан Польман? — мовив Гребер.
Старий висунув голову.
— Так. Що ви хочете?
— Я Ернст Гребер. Колишній ваш учень,
— Он як. Вам щось потрібно?
— Хочу вас провідати. Я тут у відпустці.
— Я більше не працюю, — коротко відповів Польман.
— Мені це відомо.
— Гаразд. Тоді вам, очевидно, відомо, що моє звільнення було покаранням. Я більше не приймаю учнів і не маю права робити це.
— Я вже не учень; я солдат, прибув із Росії і маю передати вам привіт від Фрезенбурга. Він просив мене провідати вас.
Старий пильно придивився до Гребера.
— Фрезенбург? Він ще живий?
— Десять днів тому був ще живий.
Польман ще якусь мить уважно вивчав Гребера.
— Добре, заходьте, — сказав він, відступаючи з дверей.
Гребер пішов за ним. Вони поминули коридор, що вів до чогось на зразок кухні, а звідти попали в інший, коротший коридор. Польман раптом прискорив ходу, про-' чинив якісь двері і сказав значно голосніше, ніж досі:
— Заходьте. А я вже подумав був, що ви з поліції.
Гребер здивовано поглянув на нього. Потім усе збагнув. Він не став озиратися. Мабуть, Польман говорив так голосно для того, щоб когось заспокоїти.
В кімнаті горіла невеличка гасова лампа під зеленим абажуром. Вікна були вибиті, а під ними лежали такі купи сміття, що годі було підступитися до вікна. Поль-маи став посеред кімнати.
— Тепер я вас упізнав, — промовив він. — Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль, і доводиться часто сидіти просто в темряві. Електрики ж тепер немає.
Гребер придивився до вчителя. Той так постарів, що він його не впізнав би. Потім роззирнувся довкола, і йому здалося, що він попав у якийсь інший світ. Це було не тільки через тишу та дивне, освітлене гасовою лампою житло, що після яскравого сонячного світла нагадувало похмуру катакомбу. Це було через щось інше — через коричневі й золотисті ряди книг на полицях уздовж стін, бюрко для читання, гравюри на стінах та ще через цього старого сивого чоловіка із зморшкуватим вощаним обличчям, схожого на ув’язненого, який багато років провів у неволі.
Польман завважив Греберів погляд.
— Мені пощастило, — сказав він. — Я зберіг майже всі свої книги.
Гребер обернувся.
— А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.
— Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити у ранці.
— Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не хочеться читати.
Польман кинув 'погляд на м’яко освітлений зелений абажур.
— Чого ви до мене прийшли, Гребере?
— Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти.
— Ви його добре знаєте?
— Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив з вами. Ви знаєте правду.
— Правду? Про що?
Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя і саме зараз вирішується його доля — в цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле — добро, наполегливість і мудрість, — а сміття перед вікнами — те, що від усього цього залишилось.
Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, — промовив Гребер. — І ще я хочу знати, що мені робити.
Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.
— Ви усвідомлюєте, про що мене питаете?
— Так.
— Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.
— А на фронті вбивають просто нізащо, — відповів Гребер.
Польман знову сів.
— Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?.
— Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо — з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.
Польман мовчав.
— Мені довелося дещо побачити, — вів далі Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!
Польман знову здивовано звів на Гребера очі.
— Ви все це знаєте? — спитав він.
— Тепер знаю. Але раніше не знав.
— І знову мусите повертатись туди?
— Так.
— Це жахливо!
— Ще жахливіше повертатися, знаючи все це і усвідомлюючи, шо ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?
Польман мовчав.
— Що ви маєте на увазі? — згодом запитав рін пошепки.
— Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. В якій мірі я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?
Польманове обличчя раптом посіріло і ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору — якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.
— Ви мусите їхати знов на фронт? — запитав нарешті Польман.
— Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.
Гребер чек^в.
— Мученики християнської доби не підкорялися насильству, — неквапно проказав Польман.
— Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? — запитав Гребер. — Коли стає вбивством те, що
називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?
Польман пригнічено дивився на нього.
— Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.
— Кожен повинен вирішувати це сам?
— Гадаю, так. А як же інакше?
Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? — думав він. — Я раптом перетворився тут із звинуваченого в суддю. Навіщо я мучу цю
