Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

Наступного вечора в домі Зеземаннів панували великі очікування і жваві приготування. Було одразу видно, що дама, на яку чекають, має вирішальне слово в цьому домі, і кожен тут її поважає: Тінетта вдягла на голову новесенький сніжно-білий чепець, Себастян назбирав велику кількість ослонів, та порозставляв їх у таких місцях, де дама якби захотіти сісти, одразу мала б підставку для ніг. Панна Роттенмаєр гордовито походжала кімнатами, спостерігаючи за приготуваннями, та демонструвала своїм видом, що навіть якщо в дім приходить нова керуюча всіма справами, стара своєї сили не втрачає!

Ось карета під’їхала до парадного входу: Себастян та Тінетта кинулися сходами їй назустріч. Сповнена власної гідності, панна Роттенмаєр повільно рушила за ними, бо знала, що також має бути серед зустрічаючих. Гайді відправили в її кімнату і веліли чекати, поки покличуть: бабуся спочатку зайде до Клари, та, очевидно, захоче порозмовляти з онукою наодинці. Гайді сіла в куточку і повторювала, як має звертатись до пані Зеземанн. Незабаром двері прочинилися, Тінетта просунула в шпарину голову і, як завжди, коротко кинула:

— Іти в покій для навчання!

Панна Роттенмаєр не дала Гайді можливості перепитати стосовно звертання. Не отримавши пояснень, дівчинка вирішила, що управителька дещо наплутала в звертанні «милостива пані». Досі Гайді чула, як кажуть «пан» або «пані», а потім вже ім’я, тому вирішила звертатися за встановленим порядком. Коли дівчинка зайшла до класної кімнати, бабуся дружелюбно промовила:

— А ось і дитина прийшла, підійди сюди, щоб я могла тебе розгледіти зблизька.

Гайді дзвінко привіталася, чітко вимовляючи слова:

— Доброго дня, пані Милостива!

— А чому б і, справді, ні? — розсміялася бабуся. — Це у вас так на полонині один до одного звертаються?

— Та ні, у нас так ніхто не говорить, — серйозно мовила Гайді.

— Та й у нас також ніхто так не звертається, — бабуся дружелюбно поплескала дитину по щоці. — Та що там, у дитячій я для усіх — бабуся. Так ти мене й маєш називати, второпала?

— Ну, певно що, — запевнила мала, — я раніше завше так казала.

— Ну й чудово, — сказала пані Зеземанн і весело закивала головою.

Вона пильно розглядала Гайді й час від часу кивала головою, а та цілком серйозно дивилася їй у вічі, бо старенька викликала у неї приємні відчуття: бабуся подобалася малій. У неї було гарне зовсім біле волосся, прикрите чепчиком, отороченим мереживом із двома широкими стрічками, які тріпотіли так, ніби стареньку обдував легкий вітерець. Ці постійно рухливі стрічки дуже сподобалися Гайді.

— А як тебе, дитино, звати? — запитала бабуся.

— Правду кажучи, в мене тільки одне ім’я — Гайді. Але я зобов’язана називатися Аделаїдою, на що і звертаю вашу увагу…

Гайді знічено вмовкла, бо відчувала себе трішечки винною. Її відповідь не була вичерпно зрозумілою. Крім того мала ніяк не могла призвичаїтися до нового імені. Аж ось у кімнату зайшла панна Роттенмаєр і, втрутившись у розмову, голосно вигукнула:

— Аделаїдо! Пані Зеземанн, без сумніву, погодиться зі мною, що довелося обирати ім’я, яке можна було б вимовити не соромлячись і вже й поготів, не зважаючи на примхи прислуги.

— Вельмишановна Роттенмаєр, — відповіла пані Зеземанн, — якщо до людини завжди зверталися «Гайді», і ця людина вже звикла до свого імені, то вона й надалі має так називатися!

Управительці було дуже незручно, що стара постійно називала її на прізвище, оминаючи решту звертання. Але нічого не могла вдіяти: бабуся завше чинила, як хотіла. Вона трималася молодцем, як на свій вік, отож, як тільки переступила поріг дому, відразу помітила, куди вітер віє.

На другий день, коли Клара, як звичайно, сіла за стіл у класній кімнаті, бабуся й собі примостилася на кріслі коло неї. Декілька хвилин старенька посиділа нерухомо, із заплющеними очима, а потім встала — цього часу їй було достатньо, щоб відпочити, і вийшла в їдальню. Там не було нікого.

— Вона спить, — промовила бабуся сама до себе, пішла до кімнати панни Роттенмаєр та голосно затарабанила в двері.

За деякий час вони відчинилися, і на порозі з’явилася управителька, що перелякано відсахнулася від неочікуваного візиту.

— Де зараз дитина і що вона робить? Ось на ці питання я попросила б вас відповісти, — звеліла пані Зеземанн.

— Дитина зараз у своїй кімнаті й могла б займатися корисними для неї справами, якби вміла належно поводитися. Пані Зеземанн має знати, яку абсолютну беззмістовність вона може утнути! Такі речі, про які освічені люди просто не знаходять слів.

— І я б щось подібне утнула, якби сиділа в чотирьох стінах, як те дитя. Можу вас у цьому запевнити. І в цьому випадку вам також довелося б важко оповідати про мої дії серед освіченого товариства. Можете мені повірити! Все, досить балачок, ідіть за дитиною і приведіть її у мою кімнату, я маю для неї кілька гарних книжечок.

— У цьому й нещастя, в цьому ж і вся справа! — вигукнула Роттенмаєр і сплеснула в долоні.

— Для чого їй книжки? За весь час перебування тут вона навіть абетки не вивчила. По це вам і пан Кандидат розповість. Якби пан учитель не був наділений ангельським терпінням, давно б відцурався від своєї роботи у нас.

— Гм, дивно. Не виглядає вона неуком, який і букв не знає, —