Зірки Егера - Геза Гардоні
Гергей хутко зібгав останнє креслення, скрутивши в кульку, а тоді засунув його в кишеню камізельки. Пальцями прорвав дірку в кишені й опустив кульку за підкладку. Тоді знову схилився над розкладеними кресленнями.
— Піп іще живий,— мовив турок, присідаючи навпочіпки,— але, кажуть, до ранку не дотягне.
— А ти його бачив?
— Бачив. Довкола його шатра зібралися всі наші лікарі. А піп лежить на ліжку, обкладений подушками, і хрипить, як той кінь перед смертю.
Гергей затулив очі руками.
— Ти що, його спільник?
— А коли й спільник? Щастя твоє в моїх руках.
Турок закліпав очима, але враз зробився лагіднішим.
— Ці папери приносять щастя?
— Не самі папери, а їхня таємниця. Але тільки туркові!
— Та кажи вже! — прошепотів велетень.— Я виконав твоє бажання.
— Спочатку ти мусиш мене визволити.
— Ти ба, чого захотів!
— Ця таємниця дасть тобі більше.
— Я звернуся до когось іншого.
— Турки заберуть у тебе ці малюнки." Думаєш, допоможе хтось із християн? Але коли ще доля знову зведе з християнином, до того ж з таким, що знав би водночас і латинь, і турецьку мову! І якому б ти міг прислужитися чимось таким, за що він погодився б відкрити тобі секрет твого щастя.
Турок схопив юнака за горло.
— Задушу, якщо не скажеш!
— Тоді я крикну, що в твоїх руках священна реліквія.
Але більше він вже не міг зронити й слова — турок наче обценьками здавив йому горло.
Юнак почав задихатися.
Але турок зовсім не збирався його задушити. Яка б з цього йому була користь? Так він і щастя своє загубить. А Хайван не для того пішов у військо, щоб накласти своєю головою. Він мріяв стати начальником, як і кожний солдат.
Велетень відпустив хлопця і промовив похмуро:
— Ну що ж, убити тебе я зможу й тоді, коли ти мене обдуриш. Але як мені звільнити тебе?
Гергей ще не відсапався і не міг говорити.
— Насамперед,— мовив він нарешті,— перепиляй мені кайдани.
Велетень презирливо посміхнувся, потім роззирнувся довкола і великою могутньою червоною рукою потягнувся до кайданів. Двічі натиснув — ланцюг з тихим дзвоном упав на траву.
— Ну, а далі що? — спитав турок. Очі його горіли.
— Добудь мені ковпак і плащ сипахи.
— Це вже важче.
— Зніми з когось, хто зараз спить.
Турок пошкрябав шию.
— Але й це ще не все,— вів далі школяр.— Ти мусиш добути мені коня і яку-небудь зброю. Будь-що, мені байдуже.
— Якщо нічого не знайду, віддам тобі свого кинджала.
— Гаразд.
Турок огледівся. Довкола всі міцно спали, тільки вартові безмовно походжали туди й сюди. Довготелесий яничар стояв від них за двадцять кроків. Він встромив свого списа у землю і сперся на нього.
— Стривай-но,— мовив велетень.
Він підвівся і подибав у напрямку на схід. Ще мить, і він уже зник між наметами.
8Гергей ліг на траву, вдаючи, що спить. Але спати йому не хотілося, хоч утома й долала його. Раз у раз він поглядав на небо, спостерігав, чи зайде місяць за довгу сіру хмару, що мала вигляд плота і, здавалося, застигла посеред неба. (Якщо вони зійдуться — землю огорне сприятлива темрява). Скоса він поглядав на довготелесого, непривітного яничара, що стояв, витягнувши шию, мов орел-стерв'ятник. Він, очевидно, спав навстоячки — стомлені солдати сплять і стоячи.
Ніч була лагідна, повітря аж трепетало від тисячоголосого хропіння. Здавалося, земля сама муркоче, наче кішка. Лише зрідка тишу порушувало валування собак, уривки розмов вартових і тихе постукування копит коней, що паслися неподалік.
Поволі і Гергей став засинати. Від утоми й тривоги він теж задрімав (приречені завжди міцно сплять у ніч перед стратою). Але юнак відганяв від себе сон, що огортав весь табір. Але врешті і в нього склепилися повіки.
Уві сні він побачив себе в старому замку Шомодьської фортеці, в класній кімнаті, разом з синами Балінта Терека.
Всі