Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляшка. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.

— Гаразд.

Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. В тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти, на тлі високого і тривожного неба.

— У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, — сказав Гребер.

— Якби ж то можна було! Але куди? Війна скрізь.

— Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру — в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї ні куди не втечеш.

Вони підійшли до казарми.

— Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.

Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.

— Де Бетхер? — спитав Гребер.

Ройтер закрив книжку.

— Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія — біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці і втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.

— Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.

Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину і пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндіига.

— Бери джин або арманьяк, — сказав Ройтер. — Горілки вже немає.

— Тобто?

— Ми її випили. Ти мав би пожертвувати нею добровільно. Хто прибув з Росії, той Не повинен поводитися, мов капіталіст. Треба почастувати товаришів! Горілка була непогана!

Гребер дістав обидві пляшки, які ще залишились. Арманьяк він заховав до кишені, а джин віддав Ройте-рові.

— Твоя правда. На, бери, замість ліків від твоєї подагри. Але й сам не будь капіталістом — поділися з іншими!

— Мерсі! — Ройтер пошкандибав до своєї шафки і взяв штопор. — Не помилюся, коли скажу, що ти обрав одну з найпримітивніших форм спокуси, — сказав він, — Алкоголь! В таких випадках часто забувають, що існує корок. Якщо ж відбити шийку, то, хвилюючись, можна порізати собі писок. Тримай, будь завбачливим кавалером.

— Іди ти к бісу. Пляшка відкоркована.

Ройтер відкупорив, джин.

— Де ти роздобув у Росії голландську горілку?

— Я її купив. Ще є запитання?

Ройтер ошкірився.

— Немає. Іди собі зі своїм арманьяком, ти, примітивний Казанова, і не соромся. Обставини тебе виправдають. Часу обмаль. Відпустка коротка, а війна довга.

Фельдман підвівся в ліжку:

— Може, тобі потрібен презерватив, Гребере? В мене в гаманці є кілька. Вони мені не потрібні. Хто спить, той сифілісу не підхопить.

— Від цього ніхто не гарантований, — заперечив Ройтер. — Тут теж буває щось на зразок непорочного зачаття. Але Гребер — дитя природи. Він справжній арієць, у якого чиста кров сягає дванадцятого коліна. В даному разі презерватив — просто злочин перед батьківщиною!

Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.

— Ви пропащі романтики, — мовив до товаришів. — Потурбувалися б краще про себе!

Ройтер махнув рукою.

— Йди собі з богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити. — особливо для вас, героїчної молоді і цвіту нації!

Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи мимо столу, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.

На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. В коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий плац. Елізабет біля воріт не було. «Мабуть, не дочекалась», — подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?

— Дівчина он там, — сказав вартовий. — І як тобі:, ота» кому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.

Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.

— Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки побув на фронті. Всі вони — генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?

Гребер рушив до Елізабет,

— Сам ти вилупок, — досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.

На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.

Гребер витяг з пляшки корок і налив півсклянки ар-маньяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.

— Пий до дна, — сказав віч.

Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.

— Пий до дна, — повторив він. — Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.

— Гаразд. Тоді за все разом.

Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.

Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.

— Яке воно чорне, — проказала Елізабет, показуючи на місто.

— Немов спалені шахти.

— Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім Інший.

Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, — туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії — сині гори. '

— Тут усе дихає миром, — зауважив Гребер. — І все це так просто, правда ж?

— Просто, коли можна отай