Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

— Хто там? — запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

— Це я, — почув він голос Рогнеді. — Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають…

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна… Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пізно, наглої ночі.

— Гридні, — велів він, — я говоритиму з княжною… Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічу, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.

— Конунг Вольдемар, — нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

— Я не конунг, а князь, — одразу ж перебив він її, — і не Вольдемар, а Володимир.

— Вибачай, княже.

— Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

— У цю ніч, — продовжила вона, — мені було дуже важко… Я ні крихти не спала… попросила воїв… при йшла до твоєї палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навіть, — Рогнедь ображено посміхнулась, — шукали, чи немає в мене зброї… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.

— Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, — закінчила Рогнедь, і густі рум’янці виступили на її щоках.

Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:

— Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш… Чому ж ти тепер прийшла?..

— Княже Володимире, — щиро промовила вона. — Ти — сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янці на її щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його, і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, — дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче — своє тіло, душу.

— Я був і лишаюсь нині сином рабині, — не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

— Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, — заломила вона руки, — може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати… Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь… і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

— Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! — вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

— І ти більше нічого не скажеш? — крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що — присягайся їм у любові. А чи знає вона — це зухвале дівчисько, — скільки сил вже коштує йому?..

— Я ще з Новгорода посилав своїх слів, — відповів Володимир, — пропонував тобі бути моєю жоною…

— Ти глузуєш з мене, княже, — суворо промовила Рогнедь. — Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

— Нам і буде добре! Ти — справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…

— Хороша моя… Чудова!!! — зривались у нього слова.

— Що я роблю! Боги! — промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, — так велів древній покон, — і роззула його.

А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.

— Рогнедь — добре ім’я, — владно сказав він, — але я волів би називати тебе руським ім’ям — Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?

О любов — перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддає нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі: а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?

Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила — новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним…

— Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? — тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.

— Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.

— Я знаю це — попереду в тебе брань, Київ, слава… Там ти забудеш мене.

— Ні, не забуду. Слово руського князя — тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.

Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.

Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:

— Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала,