На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
Тоді була вже весна,- зійшов сніг, зазеленіла перша травиця, задзвенів перший жайворонок, і живущим повітрям повіяло на Гордія. В його знову прокинулося бажання жити, що було примерло холодною зимою. Йому схотілося щастя, втіхи... Але щастя, втіхи не було, і Гордій знову починав мучитися, злувати і казати самому собі свою стару думку:
- Нехай так, нехай я не знаю, навіщо існую на світі, Але я сную і не маю сили не існувати. І принаймні на цей час, поки існую, я бажаю щастя, бажаю впитися цим життям. Чом же й тут мені перешкода?
Ніколи так, як тепер, не бажалося йому щастя, недовічного, ні - він на те вже не мав надії,- а хоч дочасного, але такого, щоб голова палала й крутилася, щоб усьому горіти й згоряти, не помічаючи, як живеш, не чуючи, що з ран здобутих у борні з життям, ллється кров. Якісь нові образи, нові пргнення зароїлися в його душі. Йому схотілося знову кохання.
Кохання? А Ганна? Невже...
Нащо брехати? Йому її жалко, він часто мучиться, думаючи про її горе, але не вона може дати йому щастя, те палке, таке, щоб у обіймах у його Гордієве серце спопеліло, і не став існувати на світі. Не вона!
Могутньою силою тягло Гордія до такого щастя. Прагнення обхопило його цілком. І потім знов якась надія, маненька, ледве помітна - а може? А може, як справжнього щастя зазнає (бо він не був досі щасливий справді), то якось воно й та відмова наблизиться до його. А може? - казав він сам собі, добре розуміючи, що се та приказкова соломина, що за неї хапається людина втопаючи.
Але й цієї соломини не було: щастя не йшло... Зате вкупі з весною почався і той господарський клопіт, що так дошкуляв Гордієві. Знов почалися "шкоди" в лісі та на полі, почалася гризня з радівцями. Гордій знов уже двічі їздив до суду і вигравав справу. Але за те радівці мстилися над їм ще дужче. Це все роздратовувало Гордія, і він казав:
- От воно, те щастя!
Але він не кидав свого і таки боровсь, таки гризся з мужиками.
XI
Орися журилася.
Все літо і всю зиму Андрія не було з нею. Немає його і досі. Ішовши він, правда, казав, що все це робить задля її ж щастя:
- Горличко моя, треба йти, бо хочу, щоб були ми хазяями, не кланялися нікому. Зароблю я там грошей, то будеш ти, ясочко, в достатках жити.
Але ж він обіцявся на ту осінь вернутися хоч на який час і не прийшов. І тепер знову зостався там, у тому місті, пише, що живе по вісім рублів на місяць і житиме аж до косовиці, а в косовицю піде знов косити і в жнива, а додому після жнив і тоді вже, восени, свататиме її. Але ж скільки датися ще! Вона вже ждала, так довго ждала! В неї так стомилася душа за се довге ждання, а він каже: ще жди! Їй не треба грошей тих, їй треба тільки його бачити, говорити з їм. Скільки парубків сватає дівчат, не йдучи спершу на заробітки, і живуть Нащо ті гроші? Хіба й без їх не були б вони хазяями?
А дожидати так тяжко, так тяжко плакати в самотині і не кому про свої сльози розказати. У Орисі не було такої подруги, що їй могла б вона звіряти свою душу. Орися до всіх була закрита і в самотині терпіла своє горе. А як же то самій терпіти!
Починала перебирати в голові всіх своїх дівчат і про кожну ма себе питалася, чи сказала б вона їй усе. Як вона їм сказати може, коли вони навіть сміялися колись, що до неї Андрій ходив, а тепер покинув.
І вона зоставалася сама з своїми думами. А ці думи були ще важчі, бо дівчина не певна була, що Андрій і цієї осени вернеться. Так саме він писав і про ту осінь. Уже коли б йому хотілося бачити її, то вернувся б. А то й тепер може йому трапитись гарний заробіток, і він зостанеться там ще на зиму. Ні, ні, йому байдуже про неї, бо якби не байдуже, то він давно б уже був з нею.
Якби він знав, як вона мучиться, як вона ночі не спить, зрошаючи свою самотню постіль білу гіркими слізьми.
Постіль біла, стіна німа, -
Ні з ким розмовляти! -
згадується Орисі з пісні і ще дужче стискає серце їй. Господи, яка нудьга! Ой, боже ж, нудьга! Через цю нудьгу огидло Орисі все: і дівчата, і пісні, і робота, і все!..
Вона дожидала його к великодню, так дожидала!.. Всі очі вигляділа його визираючи, а він не прийшов. І знов його немає, немає... до осени!.. І чи прийде ж восени? Іноді здавалося, що зовсім не прийде, іноді, що неминуче мусить прийти і до того ще й дуже скоро - на зеленій неділі. Чому саме на зеленій неділі, - вона цього до пуття не знала, але так якось воно почувалося. Не може ж воно довше так бути! У душі щось пекло, щось поривалося невимовними муками - зараз же, скоро побачити Андрія. Одного разу здалося, що коли не побачить його на зеленій неділі, то щось має зробитися, щось має статися. Ця думка якось урізалася їй у мозок, не покидала голови.
Дедалі все більше та більше зростало її пекуче бажання побачити Андрія і все певніша та певніша вона ставала, що це буде на зеленій неділі. Дожидалася того свята, як ніколи ніякого доти. І ось воно прийшло...
В неділю пішла Орися до церкви. Молилася щиро, дякуючи богові, що прийшло свято, певна, що воно принесло з собою щастя. Тиха та радісна вернулася додому, пообідала і вийшла невеличкий садок, що був у їх коло
