На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко

А той, про кого дівчина думала, тим часом товкався та клопотавсь по господарству. Воно вже починало йому здорово обридати. Нічого особливо гарного в йому не бачив - клопіт та гризня. Тим він тепер більшу частину свого діла склав на Олійниченка та на конторника, а сам думав про те, треба б знайти управителя: економія давала не дуже більше, як за Галушківського, а клопіт був гірший. Утікаючи від цього клопоту, Гордій одного дня взяв рушницю та й дався з дому. Власне, вій не полювати йшов, а так, поблукати. Ходив полем, виходив увесь байрак у степу і нарешті вернув до костівського лісу. Опинившись у йому, зараз згадав яле пасіку, і йому схотілося побачити Орисю, впевниться, що вона жива-здорова і вдруге нічого такого не зробила, як тоді. Пішов на гору і звернув до пасіки.

- Ну, та запевне її тут нема,- думав Гордій,- чого б вона тут щоразу сиділа! Тільки гляну і зараз вернусь.

Уступив у пасіку. Орися сиділа біля куреня й шила. Побачивши Гордія, дівчина відразу скрикнула і зірвалась на рівні ноги. Два бажання: бігти чи зостатися боролися в їй. Але Гордій уже був коло неї.

- Здорова була, Орисю! Злякалася мене?

Дівчина почервоніла і спустила голову.

- Здорові були...- тихо одказала вона.

- Ти знов мене за пана маєш,- промовив Гордій.- Так не годиться! А я оце зайшов сюди подивитися, чи ти жива-здорова, та думав, що й не буде тебе тут.

- Я тут пасіку бережу...

- Завсігди?

- Ні, коли батько, коли я... Тепер усе я бережу, а батько вночі...

- Утомився, треба відпочити,- промовив Гордій і сів на землі. І дівчина сіла, де сиділа.

Гордій почав розказувати, що зовсім випадком зайшов сюди і якби не заблукав у цей ліс, то, мабуть, і не прийшов би до неї. Йому й хотілося її бачити, та не насмілювавсь прийти. Чи вона на його не гнівається, що він прийшов? Ні? То він радий! І він почав розпитуваться: про її батька, про матір, про неї саму... Ледве згадано Андрія, Орися залилася слізьми. Гордієві знову довелося її розважати, і він робив це, як і перш, держачи її руки в своїх руках...

Дивна була дівчина Орися. Така ляклива, така недоторкана звичайно, вона ставала враз цілком щирою до того, до кого схилялося її серце. Андрій уразив її гордість, занехавши її почування, скоривши їх потребі,- вона не могла з цим погодитися. Дожидала пекучим дожиданням. Але як її надія не справдилася, як Андрій не прийшов,- більше терпіти не могла. Мусив надійти вибух, і він надійшов. Страшно втомлена духом, мов розбитою почувала себе після його, але знала, що вдруге вже цього не буде. Те, що було, порвалося, щоб не вертатися ніколи. Ще плакала, згадуючи про Андрїя, але се не були сльози за милим, сльози з розлуки - ні, се були сльози по розбитій надії, по загубленому щастю, та ще це були сльози з образи, з кривди, якої вона зазнала. І не диво, що вона щиро прихилялася до Гордієвих слів. Адже він обрятував її від смерті, душу їй одживив своєю щирою розумною роз, вагою, і якби не він, то що б з нею було? Така вдячна була до його і через те така прихильна. Розмовляли довго то про речі сумні, то зовсім про дурниці. Орися веселішала, розмовляючи з Гордієм зовсім вільно і звучи його "ти". Вже звикла до тієї думки, що хоч він і служить у конторі, і в панській одежі ходить, але сам, мабуть, з сільських парубків,- не дурно він говорить по-простому. І вона поводилася з їм як з звичайним сільським парубком.

Щиро, часом навіть весело пробалакали вони доти, поки Орися скочила з місця, скрикнувши:

- Ой, ненько ж моя! Скоро батько прийдуть! Іди, Гордію, швидше, бо щоб тебе не побачили.

- Так скоро? - промовив Гордій.

- Де тобі скоро, коли вже вечір!

- Але невже ж я оце тебе вже й не побачу? Дівчина спустила очі. Гордій узяв її за руку:

- Скажи, Орисю, можна ще прийти до тебе сюди погомоніти?

Орися то червоніла, то блідла мовчки. Врешті озвалась:

- Не знаю...

- То я прийду! - поспішився Гордій.- Адже ти будеш тут у неділю після обід?

- Буду...- тихо відмовила дівчина, ще нижче спускаючи голову.

- Гляди ж, прийду! А тепер справді поки - бувай здорова!

Йому хотілося поцілувати її, як сестру, в чоло, але не посмів цього зробити. Він тільки стиснув їй на прощання руку і пішов з пасіки.

XII

Гордій вернувся додому з новим почуванням. Чув, що Орисин образ починає запановувати у його в душі. Дівчина не йшла йому з думок. Згадував її рухи, її слова. Нетерпляче дожидався, коли знову з нею побачиться. Треба було ждати три дні, до неділі. Але ці три дні здались йому довгими найбільше тим, що за їх Гордій мав якось дуже багато господарського клопоту,- між іншим кілька наймитів покидали роботу, занісши не зароблені ще гроші; це вже була не першина, і Гордій не знав, що з цією історією робити,- хоч позивайся з кожним наймитом. Але ще краща річ скоїлась у суботу. Гордій надвечір був у конторі і, кінчаючи роботу, вже хотів іти додому, коли зненацька почувсь грюкіт коло дверей і в контору вступив Олійниченко з двома об'їзними, у Олійниченка все обличчя було в крові, у одного об'їзного рука була на поясі, зав'язаному через шию.

- Що се? - спитався Гордій.

- Лихо, Гордію Васильовичу,- хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!

І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже ясваво махав руками.

- Та що ж там такого? - кажіть уже!

- Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо - сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,- в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..- Стій! - кажу,- хлопці, та се ж ляпа! - Ляпа,- кажуть.- Мабуть, руба? - А мабуть.- А ходіть? - Ходіть! - Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові - був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо - четверо чоловіка з сокирами. Ми - хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули,