На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко

- Я не знаю нічого, всі ми нічого не знаємо! Де це? У "Фаусті",[7] здається, сказано.

Was man nicht weiss, das eben brauchte man,

Und was man weiss? Kann man nicht brauchen. [8]

Демид похитав головою.

- Як ж ти можеш так безапеляційно рішати питання, коли ти нічого не знаєш?

- Але ж ніхто нічого не знає. Про твого Нептуна, так там хоч математичні пророкування були, хтось там вирахував, що мусить він конче бути. А тут...

- І тут так саме. Був час, коли ніхто про Нептуна не пророкував; а ще давніше було так, що люди думали, мовби земля - то всесвітність, а все широке небо з міріадами світів, то тільки додатки до цього світу, каганці для землі. Щодо справи про життя й смерть нашу, ми стоїмо тепер саме в такому початковому періоді.

- Та зрозумій же ти, що ніхто нічого і не може знати.

- Тепер - еге. Але звідки ти знаєш, що минуть віки і становище не переміниться і таємничий Нептун, відповідь на наше питання, не виступить з темряви. І невже ти думаєш, що те, цо повстало, повстало без ніякої причини? Все, що ми бачимо круг себе, доводить нам, що без причини нічого не повстає, коли такий закон панує в частинах, то невже логічно буде думати, що ціле, світ, могло б повстати без причини?

- Себто: існує бог? - зло спитався Гордій.

- Існує бог! - одмовив Демид тихо.- Існує причина.

- Покажи мені його! - скрикнув Гордій, ставши проти Демида з стисненими кулаками.

- Я не можу тобі показати його самого,- я тільки показую, що він існує.

У Демида затремтів голос, обом їм перехоплювало дух.

- Існує! Коли він існує, так нехай скаже, навіщо він присудив усе до смерті! Хай покаже мені свою мету!

- Коли існує причина, існує й послідок, існує і мета!

- Яка?

- Не знаю, але певен, що мета ця - добро, і що прийде час, коли люди зрозуміють її, але зрозуміть не самими міркуваннями, а шляхом невтомної упертої праці.

- Ха-ха-ха! Існує мета! Що ж мені до того, коли ми її не знаємо? Мені треба знати її - тоді я тільки й можу спокійно жити, тоді тільки можу щось робити. А поки - все це іграшки, нісенітниця - всі ці школи, ліки, книжки! Все це нічого не варте!

Гордій зупинивсь і змовк на хвилину, а далі почав знову:

- Еге, не варте! Хоча, звісно, ти можеш сказати, що нітрохи не вартніше гризтися з мужиками... Але ж зло моє гризеться, зло! Ат, ну його к чорту! - скрикнув зненацька Гордій з невимовною лютістю і кинувся геть. Демид не спиняв його. Вибух цей і здивував і не здивував його. Він уже давно помічав, що з Гордієм робиться щось непевне, але не думав, щоб ті безвідрадісні думки так опанували його. Думав, що Гордій вернеться, але як проминуло кільки часу, то побачив, що той утік зовсім додому. Демид зостався в саду тихий і нерухомий, аж поки сонце, сідаючи за обрій, заграло йому на обличчі червоним одсвітом. Він підвівся. Великим огняним колом заходило сонце, цілуючи на прощання золотим промінням і землю, і води, дерева і квіти, людей всіх і Демида.

- Але ж воно встане і засяє знову! - думав Демид.- І хто ж після цього мене впевнить, що ми не встанемо знову після того, як зайдемо за обрій свого тутешнього життя?

І, заспокоєний з цієї думки, він вернувсь у хату.

Але Гордій не міг заспокоїтися. Літо з своїм клопотом щоденним пригасило було такі думки в його, але тепер, восени, він мав досить вільного часу, щоб думати, і стара мука знов запанувала у його в серці з нечуваною ще силою. Він ніколи не міг спокійно жити навмання, жити, не знаючи нащо, а тепер таке життя було йому й надто важке. Вага була така велика, що він навіть добирав усякого способу, щоб хоч як одурити себе. Починав впевняти себе, що важне не тіло, а дух і що тільки там треба шукати безсмертя. Упевняв себе, що добрі діла людські стають безсмертними, бо довіку впливають так чи інак на людськість. Або доводив, що безсмертя можливе тільки в довічній переміні індивідуумів і що він, Гордій, безсмертний у своєму потомстві. Але таких упевнень ставало хіба на кілька день, бо зараз же Гордій починав думати, що добрі діла, довіку невмирущі,- се тільки абстракція, а він хоче невмирущості як справді жива реальна істота, та що й добрі діла довіку жити не можуть, бо вмруть укупі з людськістю; так саме й син його буде зовсім не те, що він сам, і що він, Гордій, хоче безсмертя не як син його, а як він сам є; та хоч би навіть задовольнити і з життя в потомстві, то все ж таки умре й уся людськість. І доходило до того ж таки знов кінця - до загальної смерті, і всяка розумна мета в житті зникала; усе діло, за яке взявсь би, було цілком ні до чого, бо нащо його робити, коли він і все умре? І знов безнадійна, ще лютіша, ще гірша туга обхоплювала Гордія.

Ще лютіша, бо знав, що всим цим не самого себе мучить, а й Ганну.

Ганна!... Колись його укоханий у мріях ідеал!.. Що від його тепер зосталося?

Розбираючи довгими безсонними ночами самого себе і свої відосини до людей та до Ганни, Гордій мусив сказати собі, що Ганна не одурила його - з формального боку. Його ідеал був - жінка вродлива, щира, розумна та освічена, талановита і щоб палко його кохала. Все це було у Ганни... Але чому ж він холодний до неї, чому тепер вона зовсім не на ідеальному п'єдесталі? Гордій мусив побачити, що не вона в цьому винна. Правда, і в неї були свої вади, наприклад, вона була дуже горда і не нахилялась перша до згоди; але хто ж без вад на світі? Не в тім річ була, а тільки в тім, що Гордій знав, що і ця врода, і цей розум, і це кохання - вмруть, зникнуть зо світу, але поки ще зникнуть зовсім, існуватимуть на світі старою руїною. Гордій не знав, навіщо він має кохати Ганну, жити як чоловік з жінкою, плодити дітей, коли всьому кінець - смерть, Гордій не бачив мети в сімейному житті,