На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко

Але далеко гірший був Гордієві інший клопіт - з селянами. Відколи став у радівській економії Галушківський, не втихала щоденна борня, щоденне ворогування в економії з мужиками. Зрісши при панах, Галушківський зовсім одбивсь од народу, звучи його мужланами, а себе вважаючи за пана, і був тим, чим звичайно бувають такі добродії на Україні - глитаєм. Маючи волю за покійного Гордієвого дядька, він робив що хотів. І він завів у економії справжні глитайські порядки. Це зробити йому було легко, бо вузьку стягу мужицької землі з трьох боків обхоплювала панська, і неминучі були повсякчасні "шкоди". Ці "шкоди" давали Галушківському - не грішми, а здебільшого відробітком - чималий бариш, але він його клав до своєї кишені, бо хоч йому роблено дурно, він таки записував за те плату. Та ще землю радівці мали не дуже добру і повинні були брати поля в економії і віддавати в економію воли й корови на пасовища. За все це плата була - і грішми й одробітками - добра. По інших економіях було дешевше, та ніхто не смів туди податися, бо всі знали добре, що коли який радівець обмине радівську економію, то Галушківський цього йому ніколи не забуде і чи тепер, чи в четвер, а таки дошкулить так, що заболить. Та й ще одна річ: доводилося зичати в економії гроші на податки - звичайно взимку, а влітку, в жнива, відробляти за їх. За таку літню роботу Галушківський давав зимою півціни. Як скласти докупи оте все, то й ходило, що на підставі вільної умови Галушківський міг часто постукати у вікно до радівця й звеліти йому йти панську роботу, як йому хотілося.

Ось через віщо сталося так, що економія та радівська громада були довгий час запеклими ворогами і ніколи не покидали чигати один на одного. Галушківський мав силу і гнітив мужика тією силою; мужик її не мав і дошкуляв Галушківського тим, що, де міг, там користувався з панського добра, кажучи:

- Все це наше, бо з нашої крові та поту.

Галушківський ненавидів його, а він Галушківського. Галушківський де міг, латав його нагаєм - без свідків - і мужик одного разу спробував це зробити. З того повстав позов за луку, і ворогування ще побільшало.

Отак стояла справа, як Гордій сам загосподарював. З самим Гордієм радівці мало діла мали, більше з Олійниченком, тим і знали його мало. Що Гордій не займав їх за луку, вони, знаючи, як досі економія з їми поводилась, вияснили тим, що, мабуть, панові не пощастило. А Олійниченко та конторник, хоча й випхали Галушківського, але сами поводилися з людьми ні трохи не краще, коли не гірше, роблячи це, звісно, так, щоб про його Гордій не знав. Олійниченко, так саме, як і Галушківський, мав завсігди при собі нагая і не минав дурно випадку шмагнути їм кого з найманих робітників чи з таких людей, що худоба їх була у шкоді. А надто ще мав звичай завсігди нахвалятися:

- Стривайте ви! Уберемо ми вас у шори, мужлани!

Сі слова він позичив у Галушківського і себе за мужика не вважав, а думав, що він уже "на управительській лінії" і задля того скинув чумарку і ходив у "жакетці".

Конторник же користувався з усякої змоги обдурити людей, записуючи дні або рахуючи плату, і вмів так робити, що бариш од цього йшов до його в кишеню.

Правда, все це Гордій міг би помітити, якби пильніше придивлявся. Але його досі зацікавлювала сама хліборобська робота,- він залюбки їздив на поле і ходив дивитися на економічні роботи, але клопіт з найманими робітниками і т. ін. він кидав на Олійниченка та на конторника, бо не мав у тому нічого цікавого і думав, що досить, якщо він переглядатиме їх рахунки. Економія зосталась до радівців за малим не такою, як і була, то й радівці поводились з нею так, як і за Галушківського, і "шкоди" на полі, в лісі, на баштані були досить часто. Спершу Гордій терпів усе це, але один випадок обурив його.

Одного разу, після кількох уже шкод, Гордій пішов сам на поле і вздрів у молодій пшениці пару коней. То був час сіножатній; сумежно з сим Гордієвим полем починалася мужича земля, а на їй якийсь добродій з радівців косив сіно.

Недалечко стояв порожній віз. Гордій підійшов до добродія і сказав:

- Чи то ваші коні?

Добродії - великий рябий чоловік з понурим поглядом,- Повернувся до Гордія, глянув і вздрів одразу своїх коней в шкоді.

- А, бісова худоба! - закричав він і побіг до їх.

Гордій швидко пішов за їм. Рябий мужик добіг до коней і хотів їх ухопити. Але коні злякались, що він так на їх наскочив, та й кинулись набік, без жалю толочачи гарну пшеницю. Це ще більш уразило Гордія. Рябий мужик почав ганяти по пшениці за кіньми, кленучи їх на всі заставки, але вони в давалися. Добра частина лану була вже змережана стежками від кінської та від людської біганини. Нарешті мужик піймав спершу одну, а тоді другу коняку і повів їх до воза. Але Гордій, не спускаючи його з пшениці, перейняв його.

- Ні, так не можна робити,- сказав він, беручись рукою за поводи.- Ви вдень тут косите і не бачите, що ваші коні у шкоді, а тоді ще витолочуєте стільки пшениці. Я не дам вам коней, аж поки заплатите мені за спаш.

- Гетьте, пане! - відмовив рябий мужик, одкидаючи Гордієву руку.- Хіба я їм велів туди йти, чи що, що ви до мене причепились?

- Я того не знаю, я знаю тільки те, що ви не маєте права мені пшеницю витолочувати. Я не пустю.

І Гордій знов міцно вхопився за повід. Мужик сіпнув його з рук. Гордій не подававсь.

Мужик зненацька пустив зовсім повід, скинув шапку і почав прохати:

- Пустіть, пане,- їй-богу, не доглядів! Вона, проклята личина, така, що її й не вздриш, куди втече. Пустіть, спасибі вам!

Мужик почав кланятися, хитро поглядаючи на Гордія. Але той дуже вже був роздратований і не хотів поступитись.

- Ні! - сказав він.

- Пустіть,- поклонюсь вам!

- Ні!