Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Кет помовчала.
— Війна неможлива, — врешті сказала вона.
— Так, неможливо уявити собі, що одного дня вона почнеться. І саме тому, що ми вважаємо її неможливою, ми й не готуємось до оборони. Вам боляче, Кет?
— Не так, щоб не можна було терпіти. — Вона поправила подушку. — Як я хочу втекти від цього всього, Равіку.
— Авжеж… — невпевнено відповів він. — Хто не хотів би втекти?
— Коли я вийду звідси, то поїду до Італії. У Ф’єзоле. В мене там є тихий старий будинок із садком. Хочу трохи пожити там. У Ф’єзоле ще, мабуть, прохолодно. Ще блякле, але незахмарене сонце. В полудень на південний бік кам’яної огорожі вилазять перші ящірки. Увечері долинає гомін дзвонів із Флоренції. А вночі за кипарисами видно місяць і зірки. В будинку є книжки і великий кам’яний камін. Перед ним стоять дерев’яні ослінчики. Можна посидіти біля вогню. На таганах зроблені гнізда на чарку. Підігрівати червоне вино. І нема людей. Тільки одне літнє подружжя, що доглядає дім і садибу.
Вона глянула на Равіка.
— Чудово, — сказав він. — Спокій, вогонь у каміні, книжки і тиша… Колись у цьому добачали тільки міщанство. А тепер це мрія про втрачений рай.
Вона кивнула головою.
— Побуду там трохи. Кілька тижнів. А може, й кілька місяців. Не знаю. Хочу заспокоїтись. Тоді ще повернуся до Парижа, а звідси вже поїду в Америку.
Равік почув, як у коридорі забряжчав посуд. Хворим розносили вечерю.
— Добре зробите, Кет, — сказав він.
Вона трохи повагалася, тоді спитала:
— Равіку, а я ще зможу мати дитину?
— Не зразу. Спершу треба набратися сили.
— Я не те мала на думці. Чи взагалі зможу колись. Після цієї операції. Ви не…
— Ні,— сказав Равік. — Ми нічого не вирізали. Нічогісінько.
Вона глибоко відітхнула.
— Оце я й хотіла взнати.
— Але ще доведеться довго чекати. Треба, щоб обновився весь ваш організм.
— Байдуже, скільки чекати. — Кет відгорнула назад волосся. В присмерку блиснув самоцвіт на її пальці.— Смішно, що я про таке питаю, правда? Саме тепер.
— Ні. Про таке питають дуже часто. Частіше, ніж ви думаєте.
— Мені раптом усе тут остогидло. Я хочу вернутися додому й вийти заміж. По-справжньому, по-старомодному, хочу мати дітей, заспокоїтися, хвалити господа й тішитися життям.
Равік дивився у вікно. Над дахами багряніла вечірня заграва. Світляні реклами тонули в ній, наче безкровні тіні.
— Мої мрії вам, певне, здаються безглуздими після всього, що ви про мене знаєте, — почувся голос Кет у нього за спиною.
— Ні, Кет. Анітрохи.
Джоан Маду з’явилася о четвертій ночі. Равік прокинувся, почувши, як відчинилися двері. Він спав і не чекав на неї. Він побачив її в дверях — вона силкувалась пропхатися в них із цілим оберемком великих хризантем. Обличчя її не було видно. В темряві проступали тільки обриси її постаті та мріли великі білі віночки квіток.
— Що це таке? — спитав він. — Цілий ліс хризантем. Боже, звідки вони взялися?
Джоан пронесла квітки крізь двері і з розгону шпурнула їх на ліжко. Квітки були вологі й прохолодні, а листя гостро пахло осінню і землею.
— Подарунки, — пояснила вона. — Відколи ми з тобою познайомились, я почала отримувати подарунки.
— Забери їх геть. Я ще не помер, щоб лежати під квітками… та ще й хризантемами. Заслужене стареньке ліжко готелю «Ентернасіональ» почало скидатися на труну.
— Ні! — Джоан квапливо схопила квітки на оберемок і кинула їх додолу. — Не кажи такого! Ніколи!
Равік глянув на неї. Він уже забув, за яких обставин познайомився з нею.
— Не зважай на мої слова! Я їх сказав не подумавши.
— Ніколи більше не кажи такого. Навіть жартома. Обіцяй мені.
Губи її тремтіли.
— Але ж послухай, Джоан… Невже мій жарт справді так налякав тебе?
— Авжеж. Більше, ніж налякав. Я сама не знаю, що зі мною.
Равік устав.
— Я вже ніколи так не жартуватиму з тобою. Тепер ти задоволена?
Джоан кивнула головою і прихилилась до його плеча.
— Не знаю, що зі мною діється. Я просто не можу витримати згадки про те. Ніби з темряви до мене простягається рука. Це страх… несвідомий страх, немов на мене щось чигає.— Вона пригорнулася до нього. — Оборони мене.
Равік міцно обняв її.
— Не бійся… я тебе обороню.
Джоан знов кивнула головою.
— Ти можеш оборонити…
— Ще б пак, — з сумною іронією сказав він, згадавши Кет Гегстрем. — Можу… звичайно, можу…
Джоан ворухнулася в його обіймах.
— Я вчора приходила сюди…
Равік завмер.
— Приходила?
— Так.
Він мовчав. Світ раптом змінився. Як же по-дитячому він поводився! Чекати або не чекати — навіщо все це? Безглузда гра з тим, хто взагалі не грає.
— Тебе не було…
— Так.
— Я знаю, що не повинна питати, де ти був.
— Не повинна.
Вона відхилилася від нього.
— Я б хотіла скупатися, — мовила вона іншим голосом. — Я змерзла. Можна? Чи я збуджу весь готель?
Равік усміхнувся.
— Не питай про наслідки, коли хочеш щось зробити. А то так і не зробиш.
Джоан глянула на нього.
— Коли йдеться про дрібниці, то можна й спитати. А як про важливе, то ні.
— Теж правда.
Джоан зайшла до ванної і пустила воду. Равік узяв пачку сигарет і сів на підвіконня. Над дахами здіймалася червона заграва освітленого міста, в якій нечутно кружляли сніжинки. Вулицею прогарчало таксі. На підлозі блякло біліли хризантеми. На канапі лежала газета. Він. приніс її ввечері. Бої на чеському кордоні, бої в Китаї, ультиматум, десь упав уряд. Равік узяв газету й засунув її під квітки.
Джоан, розпашіла, вийшла з ванної і присіла навпочіпки серед квіток поряд із Равіком.
— Де ти був учора вночі?
Він подав їй сигарету.
— Ти справді хочеш знати?
— Хочу.
— Я був тут, — трохи повагавшись, сказав він. — Чекав на тебе. Потім вирішив, що ти вже не прийдеш, і подався в місто.
Джоан мовчала. Її сигарета то жевріла, то пригасала в темряві.
— Оце й усе, — докінчив Равік.
— Ти пішов чогось випити?
— Так…
Джоан обернулася до нього.
— Равіку, — мовила вона, — ти справді пішов у місто через мене?
— Так.
Вона сперлась йому на коліна. Крізь халат він відчув її тепло. Це було її тепло й тепло халата, ріднішого йому за деякі роки його власного життя, і раптом йому здалося, ніби халат і Джоан давно вже пов’язані між собою, ніби вона повернулася назад звідкись із його минулого.
— Равіку, я ж приходила до тебе кожного вечора.
