Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Ні.
— Якщо ти не хочеш бачити мене, скажи відверто.
— Я б сказав тобі.
— Отже, не тому?
— Ні, справді не тому.
— То я щаслива.
Равік глянув на неї.
— Що ти сказала?
— Я щаслива.
Він хвилину помовчав.
— А ти розумієш, що кажеш? — спитав нарешті він.
— Так.
Тьмяне світло знадвору відбивалося в її очах.
— Такими словами не кидаються, Джоан.
— А я й не кидаюся.
— Щастя, — мовив Равік. — Де воно починається й де кінчається?
Він торкнувся ногою хризантем. Щастя, подумав він. Блакитні обрії юності. Золота, ясна рівновага життя. Щастя! Господи, де воно ділося?
— Воно починається з тобою і кінчається з тобою, — відповіла Джоан. — Це ж так просто.
Равік мовчав. Що вона балакає, подумав він.
— Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? — мовив він нарешті,
— Я тебе кохаю.
Він махнув рукою.
— Ти ж мене майже не знаєш.
— А хіба це стосується до кохання?
— Ще й як. Кохати — це коли хочеш разом із кимось постаріти.
— Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.
— Де кальвадос?
— На столі. Не вставай, я тобі принесу.
Джоан принесла пляшку з чаркою й поставила їх на підлогу серед квіток.
— Я знаю, що ти не кохаєш мене, — мовила вона.
— То ти знаєш більше за мене.
Вона швидко глянула на нього.
— Але ще покохаєш.
— Гаразд. За це ми й вип’ємо.
— Стривай.
Вона налила чарку й випила. Тоді знов налила й подала йому. Равік хвилину потримав її в руках. Усе це неправда, подумав він. Напівсон удосвіта. Слова, сказані в темряві,— хіба вони можуть бути правдою? Правдивим словам треба багато світла.
— Звідки ти все це так добре знаєш? — спитав він.
— Бо я кохаю тебе.
Як вона розкидається цим словом, подумав Равік. Зовсім не замислюючись над ним, немов порожньою посудиною. Наповнює її будь-чим і зве це коханням. Чого тільки в цю посудину не напихали! І страху перед самотністю, і цікавості до чужого «я», і надмірного потягу до самоствердження, і мерехтливого віддзеркалення власної фантазії. Та хто знає, який її справжній вміст? Хіба те, що я сказав про старість удвох, не найбільша дурниця? Хіба бездумність Джоан не багато ближча до правди? Чого я сиджу тут зимової ночі в проміжку між війнами і, немов шкільний учитель-буквоїд, перебираю порожні слова? Чого я опираюся замість стрімголов кинутись у вир, хоч і ні в що не вірю?
— Чого ти опираєшся? — спитала Джоан.
— Що ти кажеш?
— Чого ти опираєшся?
— Я не опираюся… Чому б я мав опиратися?
— Не знаю. Щось у тобі замкнене, й ти не хочеш нічого й нікого туди впустити.
— Годі тобі,— сказав Равік. — Дай мені ще випити.
— Я щаслива і хочу, щоб ти також був щасливий. Я безмежно щаслива. Я прокидаюся з тобою і йду спати з тобою. Більше нічого не знаю. У голові в мене дзвенять срібні дзвіночки, коли я думаю про нас обох. А часом немов грає скрипка. Вулиці сповнені нами, наче музикою, інколи в неї вплітаються людські голоси і, ніби в кіно, пропливають картини, але музика не стихає. Її чути весь час.
Ще кілька тижнів тому ти була нещасна, подумав Равік. І не знала мене. Легко ж ти стаєш щаслива! Він випив кальвадос і спитав:
— Ти часто була щаслива?
— Не часто.
— Отже, не раз. Коли ж востаннє у тебе в голові дзвеніли срібні дзвіночки?
— Чого ти питаєш?
— Просто так. Аби не мовчати.
— Я забула. Та й не хочу більше пам’ятати. Тоді було інакше.
— Воно завжди буває інакше.
Джоан усміхнулася йому. Обличчя її було ясне й відверте, немов квітка з небагатьма пелюстками, які нічого не приховують.
— Два роки тому, — мовила Джоан. — І щастя недовго тривало. В Мілані.
— Ти тоді була сама?
— Ні. З одним чоловіком. Він був дуже нещасний, ревнивий і нічого не розумів.
— Ну певне.
— Ти б усе зрозумів. А він улаштовував мені страшні сцени. — Вона вмостилася зручніше, взяла з канапи подушечку й підсунула собі за спину. Потім прихилилася до канапи. — Він лаяв мене, називав повією, зрадницею, невдячною. А це була неправда. Я була вірна, поки його кохала. Він не розумів, що я вже його не кохаю.
— Цього ніхто ніколи не розуміє.
— Ні, ти б зрозумів. Але тебе я кохатиму завжди. Ти інакший. Між нами все інакше. Той чоловік хотів мене вбити. — Вона засміялася. — В таких випадках вони завжди нахваляються вбити. Через кілька місяців мене вже хотів убити інший. Але ніхто ніколи не вбиває. А ти б хотів мене вбити?
— Хіба що з допомогою кальвадосу, — відповів Равік. — Дай-но сюди пляшку. Хвалити бога, нарешті ми заговорили по-людському. Кілька хвилин тому я був неабияк злякався.
— Тому, що я тебе кохаю?
— Не починаймо знов того самого. Це все одно, що прогулюватися у фіжмах і в перуці. Ми разом, а надовго чи ні, хтозна. Ми разом, і цього досить. Навіщо наліплювати етикетки?
— Мені оце твоє «надовго чи ні» не подобається. Але це тільки слова. Ти не кинеш мене. І це теж тільки слова, ти сам знаєш.
— Звичайно. Тебе вже коли-небудь кидав той, кого ти кохала?
— Так. — Джоан глянула на Равіка. — Хтось когось завжди кидає. Часом ти ще кохаєш когось, і він тебе випереджає.
— І що ти робила тоді?
— Все. — Вона взяла його чарку й допила її.— Все! Але надаремно. Я тоді була страшенно нещасна.
— І довго?
— Цілий тиждень.
— Не дуже довго.
— Це ціла вічність, коли хтось по-справжньому нещасний. Я була така нещасна, геть уся, що через тиждень моє нещастя вичерпалося. Нещасні були мої коси, шкіра, ліжко, навіть одяг. Нещастя так заполонило мене, що, крім нього, нічого не існувало. А коли більше нічого не існує, то й нещастя перестає бути нещастям, бо його вже нема з чим порівняти. Тоді лишається тільки цілковите спустошення. Потім і воно минає. І ти поволі оживаєш.
Джоан поцілувала його руку. Він відчув її м’які обережні губи.
— Що ти думаєш? — спитала вона.
— Нічого, — відповів він. — Думаю тільки, що ти як невинна дикунка. Зіпсована до останку і взагалі незіпсована. Це найнебезпечніше, що тільки є на світі. Подай мені пляшку. Я хочу випити за свого приятеля Морозова, великого знавця людських душ.
— Я не люблю Морозова. Може, випиймо за щось інше?
— Певне, що ти його не любиш. У нього метке око. То випиймо за