Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— У вас була гарячка, Кет. Кілька днів. Потім ви заснули й проспали майже добу. Тепер гарячка спала, і все вже гаразд. Як ви себе почуваєте?
— Стомлена. Ще й досі. Але це не та втома, що була раніше. Я не така напружена. І болю майже не відчутно.
— Біль іще буде. Не дуже великий, і ми подбаємо, щоб вам його було не важко витримувати. Але до одужання ще далеко. Та ви й самі знаєте…
Кет кивнула головою.
— Ви зробили мені операцію, Равіку?
— Зробив, Кет.
— Вона була необхідна?
— Так.
Равік почекав. Краще хай сама питає.
— Скільки мені ще доведеться тут лежати?
— Тижнів зо три.
Кет трохи помовчала.
— Мабуть, і добре, що я тут полежу. Мені потрібен спокій. Досить із мене шарпанини. Я тепер сама відчуваю. Я втомилася. Хотіла себе вмовити, що ні. Операція була зв’язана з цією справою?
— Ну а як же. Звичайно.
— Із тим, що в мене бували кровотечі? Зовсім не тоді, як я їх чекала.
— Із цим, Кет.
— То добре, що тепер я маю час полежати. Може, це й краще. Бо якби оце довелося вставати і знов з усім тим стикатися… мабуть, я не змогла б.
— І не треба. Забудьте про все те. Думайте тільки про найневідкладніше. Наприклад, про сніданок.
— Добре. — Кет ледь усміхнулася. — То подайте мені дзеркало.
Равік узяв з нічного столика невеличке дзеркало. Вона уважно оглянула себе.
— Равіку, ті квітки від вас?
— Ні, від клініки.
Кет поклала дзеркало на ліжко.
— У січні клініка не дарує своїм пацієнтам бузку. Може, ще айстри абощо. І звідки клініка знає, що я найдужче з усіх квіток люблю бузок?
— Ця знає. Ви ж тут, Кет, давня пацієнтка. — Равік підвівся. — Ну, мені треба йти. Близько шостої я зайду знов, погляну, що ви робите.
— Равіку…
— Що?
Він обернувся. Ну от, подумав він. Зараз вона спитає.
Кет простягла йому руку.
— Дякую. Дякую за квітки. І дякую, що ви піклуєтесь про мене. Мені з вами завжди спокійно.
— Ну що ви, Кет. Все вже позаду. А тепер поспіть ще, коли можете. Якщо болітиме, подзвоніть сестрі. Я їй скажу, які ліки потрібні. А після обіду зайду знов.
— Вебере, де горілка?
— Так було важко? Ось пляшка. Ежені, подайте чарку.
Ежені неохоче дістала чарку.
— Де ви взяли цей наперсток? — обурився Вебер. — Дайте пристойну чарку. Або стривайте, поки ви знайдете, той пити перехочеться. Я сам дістану.
— Не знаю чому, докторе Вебере, — уїдливо озвалась Ежені,— та коли приходить пан Равік, ви завжди…
— Добре, добре, — перебив її Вебер. Він налив у чарку коньяку. — Пийте, Равіку. Ну що, вона вірить?
— Вона взагалі ні про що не питає. Вірить, не питаючи.
Вебер переможно глянув на нього.
— От бачите. Я ж вам казав.
Равік випив коньяк.
— Вам колись траплялося, Вебере, отримувати подяку від пацієнта, якому ви нічим не змогли допомогти?
— Траплялось, і не раз.
— І вони вірили кожному вашому слову?
— Авжеж.
— І що ви тоді відчували?
— Полегкість, — здивовано відповів Вебер. — Велику полегкість.
— А мені гидко на душі. Наче я якийсь шахрай.
Вебер засміявся й забрав пляшку.
— Гидко на душі,— ще раз сказав Равік.
— Я вперше відкриваю у вас щось людське, — озвалася Ежені.— Звичайно, коли не зважати на те, як ви висловлюєтесь.
— Ви тут сидите не для того, щоб відкривати щось, а щоб доглядати хворих, Ежені, про що ви, на жаль, часто забуваєте, — сказав Вебер. — Отже, все гаразд, Равіку?
— Поки що гаразд.
— Добре. Вона вранці сказала сестрі, що, як тільки вийде з клініки, відразу поїде до Італії. От ми й спекаємося її.— Вебер потер руки. — Хай там її лікують італійські лікарі. Не люблю, коли в мене в клініці хтось помирає. Завжди йде погана слава.
Равік подзвонив у двері тієї акушерки, що робила аборт Люсьєні. Чекати довелося досить довго. Нарешті йому відчинив якийсь чоловік, зарослий чорною щетиною. Побачивши Равіка, він притримав двері.
— Вам чого треба? — буркнув він.
— Хочу поговорити з мадам Буше.
— Їй нема коли говорити.
— Нічого, я почекаю, поки вона звільниться.
Чоловік хотів замкнути двері.
— Якщо тут не можна почекати, я вернуся за п’ятнадцять хвилин, — сказав Равік. — Але не сам, а з кимось, кого вона неодмінно впустить.
Чоловік сердито лупнув на нього очима.
— Що це означає? Чого ви хочете?
— Я вже сказав, що хочу поговорити з мадам Буше.
Чоловік завагався.
— Почекайте, — врешті сказав він і замкнув двері.
Равік дивився на обдерті, пофарбовані брунатною фарбою двері, на бляшану скриньку для пошти й на круглу емальовану табличку з прізвищем. Скільки горя і страху перейшло крізь ці двері. І все через кілька безглуздих законів, що змушують жінок звертатися не до лікарів, а до партачів. Хіба цим зберегли хоч одну дитину? Жінка, що не хоче народжувати, завжди знайде спосіб позбутися дитини, чи є такий закон, чи немає. Тільки що тисячі жінок щоденно руйнують своє здоров’я, оце й усе.
Двері знову відчинилися.
— Ви з поліції? — спитав неголений чоловік.
— Якби я був із поліції, то не чекав би тут так довго.
— Заходьте.
Чоловік мало не за руку провів його темним коридором до кімнати, тісно заставленої меблями. Оббита плюшем канапа, кілька позолочених стільців, підроблений обюссонський килим, шафка з горіхового дерева, на стінах естампи в пасторальному стилі. Перед вікном на металевій підставці— клітка з канаркою. Скрізь, де тільки було місце, стояла порцеляна і фаянсові фігурки.
З’явилася мадам Буше, неймовірно гладка жінка в широчезному, вже не зовсім чистому кімоно. Не жінка, а почвара. Проте обличчя в неї було гарне й гладеньке, тільки очі неспокійно бігали.
— Що ви бажаєте, мсьє? — не сідаючи, діловито спитала вона.
Равік теж підвівся.
— Я прийшов від Люсьєни Мартіне. Ви робили їй аборт.
— Дурниці! — відразу ж цілком спокійно заперечила вона. — Я не знаю ніякої Люсьєни Мартіне й не роблю абортів. Ви, певне, помилилися або вам хтось набрехав.
Мадам Буше вдала, що цим питання вичерпане й що вона хоче йти. Але й далі стояла. Равік чекав. Вона обернулася до нього.
— Ви ще щось хотіли?
— Аборт був невдалий. У дівчини почалася страшна кровотеча, й вона мало не померла. Довелося робити їй операцію. Я її оперував.
— Брехня, — раптом засичала мадам Буше. — Брехня! Падлюки! Самі себе чикрижать, а тоді хочуть приплутати інших. Та