Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— За мене?
— Так, за тебе.
— Небезпечна не я, мені самій загрожує небезпека.
— Ти не можеш думати інакше, так і має бути. Але не бійся, з тобою ніколи нічого не станеться. Салют!
— Салют. А проте ти мене не розумієш.
— А хто кого розуміє? Звідси й походять усі непорозуміння на світі. Подай мені краще пляшку.
— Ти так багато п’єш. Нащо стільки пити?
— Джоан, — мовив Равік, — настане такий день, коли ти скажеш: «Забагато!» Скажеш: «Ти п’єш забагато», — і віритимеш, що хочеш мені тільки добра. А насправді хотітимеш перегородити мені всі шляхи на той терен, якого ти не матимеш змоги перевіряти. Салют! Сьогодні в нас свято. Ми щасливо уникли патетики, що грізною хмарою нависла перед нашим вікном. Убили її тією ж самою патетикою. Салют!
Він відчув, як Джоан здригнулася. Впершись руками в підлогу, вона ледь випросталась і глянула на нього. Очі в неї були широко розплющені, коси відгорнені назад, купальний халат зсунувся з плечей. У темряві вона чимось нагадувала світлу, дуже молоду левицю.
— Я знаю, — спокійно сказала вона, — ти глузуєш із мене. Знаю, але мені байдуже. Я відчуваю, що знов живу, відчуваю всім своїм єством… Я інакше дихаю, мій сон тепер не такий, як був, мої суглоби знов стали чутливі і руки вже не порожні. І мені байдуже, що ти про це подумаєш і що скажеш. Я кидаюсь бігти, кидаюсь летіти, кидаюсь додолу — і ні на мить не замислююсь. Я щаслива і без остороги, без страху кажу про це, якщо навіть ти смієшся і глузуєш із мене…
Равік хвилину помовчав.
— Я з тебе не глузую, — нарешті сказав він. — Я глузую з себе, Джоан.
Вона пригорнулася до нього.
— Але чого? Щось у тобі весь час опирається. Чого?
— Нічого в мені не опирається. Я просто повільніший за тебе.
Вона похитала головою.
— Не тільки тому. Щось у тобі є таке, що хоче самотності. Я відчуваю це. Наче якась стіна.
— Немає ніякої стіни, просто я прожив на п'ятнадцять років більше, ніж ти. Не в кожного життя — мов той дім, який можна постійно оздоблювати меблями спогадів. Багато хто живе в готелі, у різних готелях. Роки замикаються за ним, як двері готельних кімнат. І єдине, що лишається, — це крихта мужності. Жалю за минулим не лишається.
Джоан довго сиділа мовчки. Він не знав, чи вона чула його. Він дивився у вікно й відчував, як у його жилах спокійним блискучим струменем пливе кальвадос. Удари пульсу стихли, поглинуті дедалі глибшою тишею, в якій заглухли й кулеметні черги часу, що невтомно вицокує свій шлях. Над дахами сходив розпливчастий червоний місяць, наче баня мечеті, до половини схованої у хмарах. Мечеть поволі підіймалася, а земля тонула в сніговій заметілі.
— Я знаю, — нарешті мовила Джоан, поклавши руки йому на коліна і спершись об них підборіддям, — безглуздо було розповідати тобі про ті мої колишні справи. Я могла промовчати або збрехати, але не хочу. Чому не розповісти тобі всього, що було в моєму житті? І чому я маю прикрашати його? Я радше змалюю його гіршим, ніж воно було насправді, бо тепер моє минуле здається мені тільки смішним, я його сама вже не розумію. Як хочеш, то смійся з нього, а як хочеш, то й з мене.
Равік глянув на неї. Вона стояла навколішки, придавивши коліньми великі білі хризантеми до газети, що була підкладена під них. Дивна ніч, подумав він. Десь тепер стріляють, ловлять людей, кидають до в’язниці, мучать і вбивають, десь розтоптують клаптик мирного світу, а ти сидиш тут, знаєш про це й нічого не можеш зробити. В яскраво освітлених бістро стоїть гомін, усім до всього байдуже, люди спокійно лягають спати, а я сиджу тут за пляшкою кальвадосу серед білих хризантем із жінкою, і між нами здіймається полохлива тінь кохання, сумна, самітна приблуда, вигнана з безжурних садів минулого. Те кохання таке несміливе, дике, квапливе, ніби не має ніде ніяких прав…
— Джоан, — поволі мовив він, маючи намір сказати щось зовсім інше, — як добре, що ти тут.
Вона звела на нього очі.
Він узяв її за руки.
— Ти розумієш, що це означає? Більше, ніж тисяча слів…
Вона кивнула головою. На очах у неї раптом виступили сльози.
— Нічого не означає,— відповіла вона. — Нічогісінько.
— Неправда, — заперечив Равік, знаючи, що це таки правда.
— Ні. Це нічогісінько не означає. Ти мусиш мене кохати, любий, та й годі.
Він помовчав.
— Ти мусиш мене кохати, — ще раз сказала Джоан. — А то я пропала.
Пропала, подумав він. Як легко вона про це каже! Хто справді пропав, той уже мовчить.
XII
— Ви відрізали ногу? — спитав Жанно.
Його вузеньке личко було безкровне й сіре, як стіна старого будинку. Ластовиння проступало на ньому так чітко, наче то були темні цятки фарби. Обрубок ноги лежав у дротяному ковпаку, зверху прикритому ковдрою.
— Тобі боляче? — спитав Равік.
— Так. У ступні. Дуже болить ступня. Я питав сестру. Але та стара відьма нічого не каже мені.
— Тобі ампутували ногу, — відповів Равік.
— Вище коліна чи нижче?
— Сантиметрів на десять вище. Коліно виявилося розтрощеним, його не можна було врятувати.
— Добре, — мовив Жанно. — То й пенсія буде відсотків на десять більша. Дуже добре. Дерев’янка однаково дерев’янка, чи вона вище коліна, чи нижче. А зайві десять або п’ятнадцять відсотків — то вже гроші, які щомісяця кладеш до кишені.— Він помовчав. — Матері тим часом краще не кажіть. Через цей ковпак на обрубкові вона однаково нічого не побачить.
— Ми їй нічого не скажемо, Жанно.
— Страхова компанія повинна виплачувати мені пенсію до кінця життя. Правда ж?
— Мабуть.
На блідому обличчі хлопця з’явилося щось схоже на усмішку.
— Ну й здивуються ж вони! Мені тринадцять років. Довго їм доведеться платити. Ви вже довідалися, котра це саме компанія?
— Ще ні. Та в нас є номер машини. Ти ж сам його помітив. З поліції вранці вже були тут. Хотіли скласти протокол. Але ти ще спав. Вони ввечері знов прийдуть.
Жанно задумався.
— Свідки, — сказав нарешті він. — Важливо, щоб були свідки. А в нас вони є?
— Начебто є. Твоя мати записала дві адреси. Я бачив у неї в руках папірець.
Хлопець захвилювався.
— Вона його загубить, якщо вже не загубила. Самі знаєте, яка в старих пам’ять. Де вона тепер?
— Мати просиділа біля тебе цілу ніч і цілий ранок. Ми її вмовили піти відпочити. Вона скоро знов прийде.
— Аби тільки вона не загубила папірця. Поліція… — він
