Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Вибач, що так вийшло, — сказала. — Часом на людину находить!

— Так, — мовив заспокійливо. — Усе розумію!

— Хотіла б того. Не сердись! — м’яко подивилася.

— Можна тебе поцілувати?

— Звичайно, — відказала й підставила не губи, а щоку.

Електричка розчинила двері, і потік людей утягнув Іру до вагона. Не оберталася. Настрій було, певною мірою, зіпсовано й мені.

Але тільки певною мірою, бо здобув немалу побудку для розмислів, через це не повернувся додому, а рушив погуляти, як і було сказано господині, лісом, тим більше, що зараз там весна. Але не весна мене цікавила, а бажав, щоб ніхто не зіпсував і не скрутив мисельного потоку. Ліс же для цього — найпригідніше місце.

Однак перш ніж поринути у того, як сказав, потока, не міг, увійшовши між дерева, не вдихнути на повні груди вільжистого, справді духмяного, хвильливо-живого повітря. І тільки тепер помітив, що день сьогодні не просто добрий, а чудовий, що хоча на небі і є хмари, але елегантні й ефемерні, які не несуть на землю ні негоди, ні холоду, а більше схожі на розметаних у шаленому танку балерин, вихоплених із заверту фотооб’єктивом і пропечатаних на синьому фотопапері високості. І я збагнув ще одну свою помилку: не треба було сьогодні вести роздратовану якимись незвісними побудниками дівчину у світ тіней, тобто в ту напівмузейну кімнату, і знайомити з людиною, яка живе не в сьогоднішньому, а в учорашньому і вже не має ані надії, ані бажання повернутися в ясний омолоджений світ. Відчув цього свого гріха, адже в тому акті вів туди кохану не я, а тіло моє, яке сподівалося елементарного тілесного задоволення. І це замість того, щоб привести її сюди, ніжно взявши за руку, і щоб не тільки я причастився тим освяченим небом повітрям, а ми разом, щоб не тільки я побачив у хмарках вихоплених із шаленого руху і знерухомлених танцівниць, а ми разом. Тоді змогли б почути тиху мову дерев, котрі пильно вслухаються в дискурс неба й землі. А ще прислуховуються до своїх тіл, як жінки в пологовому будинку ще перед пологами, і пізнали б, що цей дискурс особливий, бо в ньому не так розмова, як те, що зветься в літературознавстві нудним терміном «внутрішній монолог». І справді, я йшов пробудженою землею, яка вже зродила з лона першу траву і засвітила перші вогники квіток, які хоча й називаються «сон», але той сон зовсім не є потовченою й перекрученою реальністю, той сон живодайний, а може, й радісно-пророчий. Ось що мали б ми сьогодні відчути разом, і я був певний, що саме це могло б загасити в Іриній душі розгойдану стихію, отого шторма, який кидав сьогодні нею, мов тріскою, розбиваючи об прибережні скелі будня, адже роздратувати і розхвилювати її могли тільки буденні речі: удома чи в школі. Сказав їй: хочу тебе розуміти, але то була неправда, точніше було б сказати: «Хочу все про тебе вивідати» — і вона оте моє «розуміти» сприйняла саме в такому сенсі, бо запідозрила, що я це все організував, хоча добре відала, що допита через господиню організувати не міг. Але від неї не сховалося, що допита чинила не тільки «стара мегера», за її визначенням, а не менше і я, отже, потрапила від допита перехресного, а бувши тріскою, якою кидає об скелі хвиля, чи могла боронитися ще й від вітру та птаха, який побачив у тій трісці рибу і клює її, бажаючи переконатися, чи це так? А все було б інакше, думав я, надихнутий весняним леготом, що пробивався між стовбурів, коли б я покинув свої аналітичні промисли чи помисли, щоб не складав кросвордів із своїх акумуляцій, байдуже, чи підставних, чи безпідставних, а вчинив так, як той, котрий хоче й справді просто і ясно сприймати світ, а це значило б: узяти її за руку та й привести у весну до дерев, вихопивши її з полону й натиску стихій житейського моря. Ось чому, подумалося мені, вона відмовилася від вибору: чи йти на зустріч із господинею, чи сюди, у весняний ліс і день, звільнений від будь-яких буденних збурень, а поклала вибір на мене, бо повірила, як і в мою чоловічу суть, у те, що маю врятувати її з того розпіненого моря, чи, може, просто захистити. За це й був гостро покараний, адже вибрав цілком неправильно, а це значить, що розуміти її не захотів чи не зміг. Ось чому відмовилася від прогулянки, бо ліс її вже не врятував би, адже я, замість винести її з моря на сухий берег, де можна обсушитися й зігрітися, відкинув її ще далі між хвилі, отож переконалася: сподіватися на мене не випадає, а треба рятуватися самій. Через це й не озирнулася навіть, коли юрба внесла її в розхилені двері вагона. Справді, вчинив не мудро, бо по-чоловічому: думав про інтерес власного тіла, а не душі — ось що її вразило, а може, й образило. З другого боку, вчинив і як недостойний кавалер, який галантно пропускає даму вперед, знаючи про небезпеки, які її чекають.

Од таких самокатувальних думок чи від того, що легкі хмари, не помітив і як, з’єдналися, і згустилися, і сховали сонце, весняний ліс у моїх очах померк, озвичайнів, дерева стали деревами, а трава — травою, а перші квіти — таки сном. Сів на зваленого стовбура, і мені вже зовсім не хотілося аналізувати здобуту через господинин допит інформацію, адже її вирвано, як образно сказала Іра, з її язика кліщами, коли була ніби зв’язана по руках та ногах. Відтак господиня моя виконала службу таємної поліції, а отже ката, а я лишався не тільки на боці ката, а ніби керманичем допиту, хоча сам у тому участі не брав, а залишався мовчки присутній. Та ні, брав, бо допитував її, коли вів на екзекуцію.

Тепер, у похилих літах бувши і начитавшись без міри середньовічної та барокової літератури, можу це порівняти з агіографічними оповіданнями, у яких описано мученицькі страждання християнських святих; отже, господиня — кат, а