Борислав смiється - Іван Якович Франко

скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння — i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина западаєся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлiї зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху… Люди по кусневi розiрвали стiни, — зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище…

Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг єї добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й її заголомшив який камiнь. Але, бог дав, — прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.

Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:

— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять покалiчених. Пропало. З'їздила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.

А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого дiла i не втручалися до бiдної сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, їй було тодi дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.

А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в головi, така ми стала дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають, коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говорiть собi, говорiть!

Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб — рiпник, давнiй пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловiк лиха на своїм вiцi. А лихо — велика школа. То й гадаю собi:

«Чень-то хоть їй бог деяк лiпше пощастить». Шанував я її — нi роботи тяжкої, нi слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де i коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, - ну цiлими днями сидить у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. I побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно — до всего…

Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: «Що ж, бiдний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний». Якось раз так при недiлi прийшов вiн до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв троха, далi сiв на лаву.

— Ну, що там такого? Кажiть! — повiдає. Я посидiв троха, — мовчу i позираюся на него. Не знає чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.

— А як ти, — кажу, — Iване, гадаєш? Марта от наша — нiчого дiвчина?

— А вам що до того, як я гадаю? — вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палiє.

«Ов, — гадаю собi я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так рiжеш».

— Ну, — кажу, — багато менi до того не є, але виджу, що тобi щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вiтця нема, а я тепер для'неї i отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумiєш? Як скоро би-м iгобачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж. арту нема.

Iван аж затремтiв на тоту бесiду.

— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бiйтеся, Матiю, — каже вiдтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.

— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловiк, та й по всьому!..

Ну, нiчо. Зробили ми умову — пiбралися вони. У Iвана по батьковi якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки тої весни виставив, — уже то нiби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно,