Борислав смiється - Іван Якович Франко
Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями, i життя в Бориславi для робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i з долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тiльки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, — вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з їх житом та вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi. Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'ї — крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi люди з усiх сторiн, хапаючися за послiднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi люди думали, що борiїславськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i отворять їм брами своїх багатств!..
А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися надiєю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтiв». I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники рiкою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, — i цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня жиди-властивцi вривали їм плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами: «Не хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, — тут на твоє мiсце десять аж напрошується, та й ще за меншу цiну!»
Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на своїх проходах по Бориславi. «А що, — думалось йому, — якби всi тi тисячi людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди hЯ витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi, що не будуть сплаченi без продажi нафти й воску, — мусили би податися!» Думка його, роздразнена всiма безконечними образами бориславської нужди, цiпко вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася її. Але чим докладнiше вiн розбирав сей спосiб рятунку, тим бiльше трудностей, ба й непоборимих перепон вiн добачав в нiм. Як. довести до такої змови i єдностi всю тоту величезну громаду, в котрiй кождий дбає тiльки за себе, журиться тiльки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але й сповнити грiзьбу, — покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не спровадять собi з других сiл других робiтникiв i таким способом не знiвечать цiлий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi тисячi безхлiбних та незарiбних людей тут, в Бориславi, за час безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! — I Бенедьо, доходячи до таких безнадiйних виводiв, стискав п'ястуки, притискав їх до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.
При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надiючися при тiй спосiбностi дiйти до якоїсь бiльшої ясностi в тiм, що треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в своїх проходах по Бориславi стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна ожиданка, — i те додавало йому надiї, що чей же й з-помiж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був своїм процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики, неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не покидав своїх думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нiчого не мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але вiн не тратив надiї, що тоту труднiсть мож буде побороти.
Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.
— А що, нема Матiя?
— Нема. А Андрусь?
— Також ще не прийшов. Анi Стасюра.
— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.
— Будем видiти, — бовкнув Сень i замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.
— Нi, або що такого?
— Причта.
— Яка?
— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, — тямиш?..
— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
— А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, — будуть
