Борислав смiється - Іван Якович Франко
— Дай боже час добрий! — сказав вiн.
— Дай боже здоров'я! — вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов.
Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя:
— А що у тебе, побратиме, чувати?
— От, увiйде, — вiдповiв Бенедьо.
— Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при своїй фабрицi!
— По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, — ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…
— Ну, i що ж ви видумали? — спитав Андрусь.
— Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, — адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…
— Та я, власне, для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить?
— Е, та що вам розповiдати? — знехотя вiдказав Матiй. — Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!
— Та хто знає, хто знає, чи скiнчена, — сказав Бенедьо. — Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся своєю грижею.
— Ая, ая, i я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все-то сам-один чоловiк — дурень напротив громади.
— Ой так, так, побратиме Андрусю, — вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, — може, то й але, що чоловiк дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й моє. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.
Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по моїм приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, — тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню… «Що такого»? — питаю я. «А що, — вiдповiдає оден чоловiк, — довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний…» — «Ну, та й що з ним сталося?» — «А не видиш, — каже чоловiк, — видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собi купили. Той в крик — жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а їх злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: «Люди добрi, ви видите, що ту дiєся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто має, в руки — сокири, цiпи, коси, — берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, — он той, що он визирав з вiкна, — пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрi, не дайте моїй дитинi загибати! Я вмираю!..»
Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, — вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.
Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!»
В менi кров закипiла.
«Люди, — заревiв я не своїм голосом, — чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви стоїте та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодiїв жидiв!»
«Бий! — заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. — Бий злодiїв, п'явок!»
То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками,
