Прислуга - Кетрін Стокетт
— Ті персики були з Мексики. Тут на персики ще не сезон.
— А я бачила, що їх рекламували в газеті.
Важко зітхаю. Нелегко з нею, та принаймні вона забула про шоколад.
— Вам треба затямити одну річ: фрукти найкращі, коли на них сезон. Гарбузи не готують улітку, а персики — восени. Їх не купиш у цей час на узбіччі дороги. А спечімо натомість чудовий пиріг із горіхами пекан.
— А Джонні сподобалися ті праліне. Коли я подала їх, він сказав, що я найкраща дівчина на світі.
Повертаюся до тіста, щоб вона не розгледіла мого обличчя. Двічі за хвилину їй вдалося роздратувати мене.
— І чого б іще вам бажалося, щоб містер Джонні думав, що то ви приготували?
Крім того, що перелякана до смерті, я сита по зав’язку, що мої страви видають за свої. Окрім своїх діток, кулінарні здібності — це єдине у світі, чим я пишаюсь.
— Ні, це все.
Міс Селія всміхається та не помічає, як саме я розтягую тісто у формі, що роблю п’ять надрізів. Ще двадцять чотири дні цього пекла. Молюся водночас Господу й дияволу, щоб містер Джоні не прийшов додому раніше.
Майже щодня чую, як міс Селія у своїй кімнаті сидить на телефоні, набираючи всіх світських дам. Благодійний вечір пройшов три тижні тому, а вона вже налаштувалася на наступний рік. Вони з містером Джонні цього разу не ходили, а то я б уже наслухалась.
Цього року я не працювала на Вечорі вперше за десятиліття. Платять там добре, та я не могла ризикувати перетнутися з міс Гіллі.
— Перекажіть, будь ласка, що знову телефонувала Селія Фут. Я залишала їй повідомлення кілька днів тому…
Голос у міс Селії життєрадісний, наче вона продає щось по телевізору. Щоразу, як чую це, хочу вихопити слухавку з її руки й сказати, хай не марнує час. Тому що неважливо, що вона схожа на лярву. Є вагоміша причина, чому в міс Селії немає подруг, і я зрозуміла її, щойно побачила фотографію містера Джонні. Я обслуговувала достатньо званих обідів у бридж-клубі, щоб дізнатися дещо про кожну з білих леді нашого міста. Містер Джонні ще в коледжі покинув міс Гіллі заради міс Селії, й міс Гіллі ніколи йому цього не подарує.
У середу ввечері йду до церкви. Вона не заповнена й на половину, бо лише за чверть сьома, а хор почне співати тільки о пів на восьму. То Ейбілін попросила мене прийти раніше, тому я тут. Цікаво, що ж вона мені розповість. І Лерой у гарному настрої, грається з дітьми, тож подумала, як хоче, то хай граються.
Бачу Ейбілін на нашому звичайному місці: ліворуч, у четвертому ряді попереду, біля самого вікна з вентилятором. Ми поважні члени церкви й заслуговуємо на почесні місця. Ейбілін зачесала волосся назад, кучері нависають над шиєю. На ній блакитна сукня з великими білими ґудзиками, якої я ще не бачила. У Ейбілін гора одягу від білих леді. Ті люблять віддавати їй своє старе дрантя. Вона, як завжди, пишна та поважна, але як утне непристойний жарт, то в штанці можна надзюрити.
Іду проходом, а Ейбілін супиться чомусь, морщить лоба. На мить я помічаю, що між нами п’ятнадцять років різниці. Аж тут вона всміхається — й лице знову юне та кругленьке.
— О, Господи, — видихаю, сідаючи поруч.
— Знаю. Хтось має їй сказати. — Ейбілін обмахується носовою хустинкою.
Зранку в церкві прибирала Кікі Браун, і все навколо просякло її лимонним ароматизатором, який вона виготовляє сама й намагається продавати по двадцять п’ять центів за пляшку. Ми складаємо список для прибирання церкви. Як на мене, то Кікі Браун варто було б рідше записуватися туди, а чоловікам набагато частіше. Але, як мені відомо, жоден чоловік у той список іще не записався.
Якщо не брати до уваги запаху, у церкві все чудово. Кікі так відполірувала лавки, що можна розгледіти свою усмішку. Поруч із вівтарем уже стоїть різдвяна ялинка — уся в блискітках, із сяючою золотою зіркою на верхівці. У трьох церковних вікнах вітражі — народження Христа, воскресіння Лазаря та повчання нерозумних фарисеїв. В інших семи вікнах прості шибки. Але ми збираємо гроші на них.
— Як астма Бенні? — запитує Ейбілін.
— Учора був короткий напад. Лерой приведе його пізніше, разом з іншими дітьми. Сподіватимемося, що цей лимон його не доб’є.
— Лерой, — Ейбілін з усмішкою хитає головою. — Перекажи йому від мене, щоб поводився краще. А то запишу його у свій молитовний список.
— Здалося б. Ой, ховайте їжу.
Крутихвістка Бертріна Бессемер перевальцем наближається до нас. Нахиляється над лавою перед нами, усміхається, на голові — кумедний синій капелюшок. Бертріна, та, що всі ці роки називала Ейбілін дурепою.
— Мінні, — говорить Бертріна, — я така рада чути, що в тебе нова робота.
— Дякую, Бертріно.
— І Ейбілін, спасибі, що додала мене у свій молитовний список. Моя ангіна майже минула. Зателефоную тобі у вихідні, потеревенимо.
Ейбілін усміхається, киває. Бертріна шкутильгає до своєї лави.
— Думаю, тобі варто ретельніше вибирати, за кого молитися, — говорю.
— Та я на неї більше не серджуся, — відповідає Ейбілін. — Глянь, вона трохи схудла.
— Усім розносить, що скинула сорок фунтів.
— Дякувати Богу.
— Ага, залишилося скинути ще двісті.
Ейбілін намагається не сміятися, вдаючи, ніби просто кривиться від різкого лимонного запаху.
— Чому ти просила мене прийти раніше? — питаю. — Зниділася, чи щось трапилось?
— Ні, нічого такого. Просто дехто дещо сказав.
— Що?
Ейбілін вдихає, озирається, чи не підслуховує хто. Ми тут як королівські особи. А інші — наше оточення.
— Знаєш таку собі міс Скітер? — починає вона.
— Я ж уже тобі казала, що знаю.
Ейбілін знижує голос і продовжує:
— Пам’ятаєш, як я обмовилася їй, що Трілор писав про чорних?
— Пам’ятаю. Вона хоче подати на тебе до суду?
— Ні, ні. Вона мила. Але мала нахабство запитати, чи не захочу я та мої подружки служниці розповісти про те, як це — прислужувати білим. Говорить, що пише книжку.
— Що говорить?
Ейбілін киває, піднявши брови:
— Угу.
— У-ф-ф. То наплети їй, що робота для нас як свято, пікнік на День незалежності. Що у вихідні ми спимо й бачимо, як повертаємось до їхніх будинків, щоб почистити срібло.
— Я їй порадила, хай почитає книжки з історії. Білі здавна говорять за темношкірих.
— Точно. То скажи їй.
— Сказала. Сказала, що вона божевільна, — продовжує Ейбілін. — Запитала, а що, а якщо ми розповімо правду? Як боїмося просити навіть мінімальну платню. Як ніхто не оплачує нам медичну страховку. Як почуваєшся, коли твій бос обзиває тебе… — Ейбілін хитає головою. Я рада, що вона не вимовила цього вголос. — Як ми любимо їхніх дітей, коли вони маленькі… — зупиняється вона, й помічаю, як тремтять її губи. — А тоді вони стають такими самими, як їхні мами.
Схиляю голову й бачу, що Ейбілін схопилася за свою чорну сумочку, наче то єдина річ, яка залишилась у неї. Ейбілін змінює роботу, коли діти