Прислуга - Кетрін Стокетт

— Навіть якщо вона змінить імена всіх служниць і білих леді, — схлипує Ейбілін.

— Вона з глузду з’їхала, якщо вирішила, що ми робитимемо щось таке небезпечне заради неї.

— Ми ж не хочемо виносити це сміття з хати. — Ейбілін витирає ніс хустинкою. — Відкрити людям правду.

— Не хочемо, — погоджуюсь я, але замовкаю. Щось є у слові «правда». Я намагаюся донести білим жінкам правду про роботу на них ще з чотирнадцяти років.

— Ми тут нічого не хочемо міняти, — править далі Ейбілін, і ми мовчимо, міркуючи про всі ті речі, які не хочемо міняти. А тоді Ейбілін примружується й питає: — Що? Ти ж не гадаєш, що це божевільна ідея?

— Гадаю, тільки… — І раптом я розумію. Ми дружимо шістнадцять років, відтоді, як я переїхала з Ґрінвуда до Джексона й ми здибалися на автобусній зупинці. Я можу читати думки Ейбілін, як недільну газету. — Ти ж думаєш про це, — припускаю. — Ти хочеш розповісти міс Скітер.

Вона знизує плечима, і я розумію, що моя правда. Але перш ніж Ейбілін визнає це, підходить преподобний Джонсон, сідає на лаву позаду нас і схиляється якраз між нами:

— Мінні, пробач, що ще не встиг привітати тебе з новою ­роботою.

Я розгладжую плаття:

— Нічого. Дякую, преподобний отче.

— Певно, й тебе Ейбілін згадує у своїх молитвах, — каже він і поплескує Ейбілін по плечі.

— Напевно. Я говорила Ейбілін, що їй час брати за це плату.

Преподобний регоче. Він устає та повільно йде до кафедри. Усе затихає. Не можу повірити, що Ейбілін хоче розповісти міс Скітер усю правду.

Правду.

Стає прохолодно, немов моє липке й гаряче тіло обілляли водою. Немов той вогонь, яким я охоплена все моє життя, вичахає.

«Правда», — повторюю про себе, просто щоб відчути це.

Преподобний Джонсон піднімає руки й тихо промовляє своїм низьким голосом. Хор за його спиною починає наспівувати «Розмова з Ісусом», і всі ми встаємо. Через півхвилини я мокра від поту.

— Подумала, може, й тобі буде цікаво? Порозмовляти з міс Скітер? — шепоче Ейбілін.

Обертаюсь, а позаду Лерой із дітьми. Запізнились, як завжди.

— Хто? Я? — перепитую, і мій голос звучить надто голосно на тлі тихої музики. Трохи стишуюсь, але не надто. — Нізащо не стану коїти такі дурниці.

***

Щоб наче спеціально роздратувати мене, у грудні знову прийшло тепло. Навіть коли на дворі сорок градусів[9], я потію, як глечик із чаєм і льодом у серпні. Сьогодні ж я прокинулася вранці, а на термометрі вісімдесят три[10]. Півжиття провела, борючись зі своєю пітливістю: крем від поту «Ніжна леді», заморожена картопля в кишенях, пакетик із льодом, прив’язаний до голови (до речі, за цю дурну пораду я лікареві заплатила), та однаково щоп’ять хвилин мої подушечки від поту промокають наскрізь. Ніколи не виходжу з дому без віяла від похоронного бюро «Феерлі». Добре допомагає й отримала безкоштовно.

Проте міс Селія насолоджується такою погодою, навіть виходить надвір і сидить біля басейну в чудернацьких білих окулярах і махровому халаті. Дякувати Богу, що вийшла з дому. Спочатку я думала, що в неї щось боліло, та тепер вважаю, що вона слаба на всю голову. Я не про те, що вона сама із собою розмовляє, як ті старі на кшталт міс Волтер, коли зрозуміло, що то просто стареча хвороба. А слаба з великої літери «С», таких тримають у Вітфілді в гамівних сорочках.

Майже щодня я ловлю її на тому, що вона прокрадається до порожніх спалень нагорі. Чую її маленькі ніжки, що тихо ступають коридором, минаючи скрипучу дошку. Я цим надто переймаюся. Зрештою, це її будинок. Але одного дня вона піднімається нагору кілька разів, надто криючись, чекаючи, поки я ввімкну пилосос чи почну пекти торт. Побуде там сім чи вісім хвилин, а потім вистромлює свою маленьку голівку, щоб переконатися, що я не бачу, як вона сходить униз.

— Не лізь у її справи, — наполягає Лерой. — Просто переконайся, що вона зізнається своєму чоловікові, що ти прибираєш у його будинку.

Кілька останніх вечорів від Лероя знову тхне віскі — п’є за електростанцією, після зміни. Він не дурень. Знає, що якщо я помру, то гроші самі не з’являтимуться.

Зійшовши з другого поверху, міс Селія стає до кухонного стола, замість того щоб піти полежати. Краще б вона йшла звідси. Виймаю кістки з курки. Бульйон уже кипить, і тісто на галушки вже порізане. Я не хочу, щоб вона намагалася допомогти мені.

— Ще тринадцять днів, і ви розповісте містеру Джонні про мене, — говорю, і, як я й очікувала, міс Селія встає та просто до спальні.

Але біля дверей зупиняється та бурмоче:

— Ви щодня нагадуватимете мені про це?

Я випростуюся. Це вперше міс Селія розсердилася на мене.

— У-гу, — відповідаю, не підводячи голови, бо нагадуватиму їй, доки містер Джоні не потисне мені руку та не скаже: «Приємно познайомитися, Мінні».

Коли я обертаюся, міс Селія все ще стоїть на місці. Тримається за одвірок, а обличчя бліде, як дешева фарба для стін.

— Пограєтеся знову із сирою куркою?

— Ні, я… трохи втомилась.

Але краплини поту на її макіяжі, що тепер став сірим, підказують мені, що їй недобре. Допомагаю їй прилягти, приношу «еліксир Лідії Пінкем». На рожевій етикетці портрет красивої леді з тюрбаном на голові, вона усміхається, ніби почувається краще. Даю міс Селії ложку, щоб трішки відлити, проте ця божевільна п’є просто з пляшки.

Опісля добре мию руки. Що б то не було, сподіваюся, що це не заразне.

Наступний день потому, як дивно змінилось обличчя міс Селії, — вівторок, день зміни клятої білизни, день, який я нена­виджу. Простирадла — це надто особисте, якщо ви не родичі.

На них повно волосся, струпів, засохлих сопель і слідів любощів. Але найгірше — плями крові. Коли відпираю їх голими руками, мене аж верне. Так на мене діє не тільки кров, а й щось подібне. Розчавлена полуниця може прикувати мене до унітазу до кінця дня.

Міс Селія знає про вівторки, тож зазвичай перебирається на диван, щоб я могла робити свою роботу. Сьогодні вранці при­йшов холодний атмосферний фронт, тому вона не може вийти до басейну, а погода, подейкують, усе гіршатиме. Ось на годиннику дев’ята, потім десята, одинадцята, а двері до спальні все зачинені. Зрештою, я стукаю.

— Так? — озивається вона. Я відчиняю двері.

— Доброго ранку, міс Селіє.

— Привіт, Мінні.

— Сьогодні вівторок.

Міс Селія не просто досі в ліжку, вона скрутилася калачиком на ковдрі в нічній сорочці й без краплі макіяжу.

— Я повинна зняти простирадла, випрати й попрасувати, а потім глянути до того старого шифоньєра, сухого, як Техас. А потім куховарство…

— Сьогодні жодних уроків, Мінні. — Вона навіть не всміхається, як зазвичай уранці, коли бачить мене.

— Вам погано?

— Принесіть, будь ласка, води.

— Так, мем. — Іду на кухню, наповнюю склянку з-під крана. Їй, напевно, й справді зле, бо раніше вона ніколи не просила мене щось їй подати.

Але