Прислуга - Кетрін Стокетт

дівчинка, наводить лад у будинку, але у вихідні хочу допомогти їй, бо моя мама ніколи мені не допомагала. І ще Ейбілін. Вона знову телефонувала вчора ввечері, питала, чи допоможу я їм із міс Скітер із книжкою. Я люблю Ейбілін, справді. Та гадаю, вона припускається величезної помилки, довіряючи білій леді. І я її попередила. Вона ризикує роботою, своєю безпекою. Не згадуючи вже про те, чому хтось має допомагати подружці міс Гіллі.

Боже, краще беруся за роботу.

Прикрашаю шинку ананасами та ставлю в духовку. Потім протираю полички у мисливській кімнаті, чищу пилососом ведмедя, поки він тупиться в мене, як у закуску.

— Сьогодні тільки ти і я, — кажу ведмедеві. Як завжди, він не надто балакучий.

Беру ганчірку й мило, піднімаюся сходами, дорогою полі­руючи кожну планку на поручнях сходів. Нагорі заходжу до спальні за номером один.

Прибираю нагорі десь із годину. Тут холодно, жодна людина не зігріває ці порожні кімнати. Воджу рукою туди-сюди, туди-сюди по кожному шматкові дерева. Між другою та третьою спальнями спускаюся до кімнати міс Селії, поки вона не повернулась.

Щось мені моторошно в порожньому будинкові. Куди ж вона подалася? За весь час моєї роботи вона виходила лише тричі й щоразу говорила, куди, на скільки й чому йде, ніби мені не байдуже. А тепер її мов вітром здуло. Я мала би бути щаслива. Мала б радіти, що вона не крутиться перед очима, та коли я тут сама, то почуваюся непроханою гостею. Дивлюся на рожевий килимок, що прикриває криваву пляму біля ванної. Сьогодні ще раз спробую відчистити її. Кімнатою пролітає холодок, німи той привид. Я здригаюсь.

Може, не чіпатиму нині ту криваву пляму.

На ліжку, як завжди, розкидано ковдри. Простирадла скручено, зібгано. Тут наче щойно відбулися змагання з боротьби. Я вже й не дивуюся. Спочатку вам цікаво, що ж люди роблять у спальні, і не встигнете опам’ятатись, а ви вже по вуха в їхній брудній білизні.

Знімаю наволочки. По них вугільно-чорні плямки-метелики від туші міс Селії. Напихаю в наволочку одяг із підлоги, щоб легше було нести. Беру із жовтої отоманки складені штани містера Джонні.

— От як я маю зрозуміти, чисті вони чи брудні?

Кидаю їх до мішка. Мій девіз у прибиранні: якщо сумніва­єшся — пери.

Перетягую сумку ближче до письмового стола. Синець на стегні пече, коли я нахиляюся, щоб підняти пару шовкових панчіх міс Селії.

— Ви хто?

Я впускаю мішок. Повільно відступаю, поки не впираюся сідницями у стіл. Він стоїть у дверях, очі примружені. Дуже повільно переводжу погляд на сокиру в його руці.

Боже. До ванної я не встигну, бо він занадто близько, забіжить до ванної зі мною. І в двері повз нього не проскочу, хіба що штовхну його, його — чоловіка із сокирою. Я в такій паніці, що в голові гупає. Я в пастці. Містер Джонні дивиться на мене. Погойдує сокирою. Нахилив голову та всміхається.

Я роблю єдино можливе. Насупившись грізніше та випнувши губи, кричу:

— Вам із сокирою краще вступитися з моєї дороги!

Містер Джонні кидає погляд на сокиру (схоже, він забув про неї). Потім знову на мене. Якусь мить дивимось одне на одного. Я не рухаюсь, не дихаю.

Він глипає скоса на мішок, щоб побачити, що я вкрала. Штанина його хакі стирчить зверху.

— Послухайте, — кажу я, і на очах виступають сльози. — Містер Джонні, я говорила міс Селії розповісти вам про мене. Певно, тисячу разів просила…

А він просто регоче. Хитає головою. Думає, що кумедно буде порубати мене.

— Послухайте мене! Я говорила їй…

А він і далі сміється.

— Заспокойтеся, дівчино. Я не чіпатиму вас, — запевняє. — Ви мене ошелешили, от і все.

Задихаючись, починаю рухатися до ванної. Він і досі тримає сокиру, злегка нею погойдуючи.

— То все-таки, яке ваше ім’я?

— Мінні, — шепочу. Мені ще залишилося п’ять футів.

— Як давно ви приходите, Мінні?

— Нещодавно, — мотаю головою.

— Як давно?

— Кілька… тижнів, — видушую із себе. Кусаю себе за губу. Три місяці.

Він хитає головою.

— Думаю, це було набагато довше.

Дивлюся на двері до ванної. Що допоможе ховатися там, якщо двері не замикаються? Якщо в нього сокира, щоб порубати їх.

— Присягаюся вам, я не серджуся, — запевняє він.

— А що то за сокира? — запитую я, зціпивши зуби.

Він закочує очі, потім кладе її на підлогу, відсуває ногою вбік.

— Ходімо, порозмовляємо на кухні.

Він розвертається та йде. Поглядаю на сокиру, міркуючи, чи не прихопити мені її із собою. Але сам її вигляд лякає мене. Заштовхую сокиру під ліжко та прямую за ним.

На кухні я намагаюся триматися ближче до чорного ходу, перевіряю клямку, щоб переконатися, що двері не замкнено.

— Мінні, присягаюся. Добре, що ви тут, — каже він.

Заглядаю йому в очі, намагаючись зрозуміти, чи не бреше. Він високий чоловік, щонайменше шість футів і два дюйми. Хоч і з невеликим черевцем, але на вигляд здоровезний.

— Гадаю, ви мене звільните.

— Звільню? — сміється він. — Та ви найкращий кухар, якого я знаю. Погляньте, що ви зробили з мене. — Поплескує себе по трохи помітному животові. — Чорт, я так не їв відтоді, як тут працювала Кора Блу. Вона практично виховала мене.

Переводжу подих, бо те, що він знає Кору Блу, трохи розряджає ситуацію.

— Її діти ходили до нашої церкви. Я була з нею знайома.

— Я дуже сумую за нею. — Він повертається, відчиняє холодильник, зазирає туди й знову зачиняє.

— Коли повернеться Селія? Не знаєте? — питає містер Джонні.

— Не знаю. Напевно, до перукарні пішла.

— Якийсь час, коли ми їли ваші страви, я думав, що вона таки навчилася готувати. Але в суботу, коли вас не було, вона спробувала приготувати гамбургери. — Містер Джонні сперся на мийку, зітхає. — Чому вона не хоче, щоб я про вас дізнався?

— Гадки не маю. Вона мені не зізнається.

Він хитає головою, розглядає чорну пляму на стелі, відтоді, як міс Селія спалила індичку.

— Мінні, мені байдуже, навіть якщо Селія за все життя й пальцем не поворухне. Але вона каже, що хоче сама доглядати за мною. — Він злегка піднімає брови. — Тобто ви розумієте, що я їв до вашої появи?

— Вона вчиться. Принаймні вона… намагається навчитися, — проте на цих словах я хмикаю. Є речі, про які не можна збрехати.

— Та мені байдуже, чи вона вміє готувати. Просто хочу, щоб вона була… — він знизує плечима. — …зі мною.

Містер Джонні витирає чоло білим рукавом, і я розумію, чому його сорочки постійно такі брудні. А він наче й красень. Як на білого.

— Здається, вона не надто щаслива, — говорить він. — Річ у мені? Чи в будинку? Ми живемо дуже далеко від міста?

— Не знаю, містере Джонні.

— Що ж тоді відбувається? — Він чіпляється пальцями в стільницю позад себе. — Поясніть мені. Вона… — ковтає клубок, — вона зустрічається з іншим?

Це не моя справа, та мені його трішки шкода. Він, як