Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
– Та поясни ти, дурепа мала, нащо тобі ота Гатька здалася справді?! Ну, припустімо, ти полюбляла з її кішкою гратися, з Хірохіткою цією. Але ж кішка та ще торік від старості здохла…
– Не здохла, а померла.
– Помирають люди, а тварини здихають.
– Померла, і не ваше діло.
– Ну померла, хай би її чорти вхопили!!!
– Мамо!..
– Доню!!! Це вже точно не твоя кішка була… Але ж її вже рік як нема, то чого ж тепер за Гатькою тією…
– А у них телевізор КВН49 є, отак! І вони, між іншим, ніколи не жмотничають, а завше пускають подивитися передачі не тільки мене, але й усіх сусідів, хто б до них не просився. Дітей завше в перший ряд саджають. А якщо прийде хтось із Різберґів…
– А це хто такі? Це дворові жиди чи що?..
– Так, це з флігеля у тому нашому дворі, які на другому поверсі жили й варили на продаж іриски та козинаки. Отож якщо подивитися телевізор приходив хтось із Різберґів, то неодмінно пригощав усіх своїми цукерками. А ще добре було, коли тітка Тая передавала щось із баклажанів. Ти ж знаєш, як вона баклажани готує…
– Ну гаразд, а що ж там такого хорошого в тому телевізорі, окрім того, що сусіди тебе чимсь пригощають? Бо я цього ніколи не розуміла і телевізор той жидівський не дивилася.
– Ну-у-у… Литваки тебе на телевізор ніколи б і не запросили, бо ви з батьком нашим завжди тільки і знали, що лаятися. А хорошого?.. Ну-у-у… Наприклад, «Доля барабанщика»50, «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша»51, «Чудесниця»52 або щось таке. Ще комедія якась про війну – «Небесний тихохід» там або «Неспокійне господарство». Це про льотчиків фільми, а Гатін тато Самсон Данилович – він теж льотчик. Окрім того, я Целіковську знаєш як люблю?! А Жаров і особливо Крючков53 – ото-о-о!..
– А «Чудесниця» ця… Що воно таке, цікаво?
– Та про кукурудзу мультик же ж.
– Про кукурудзу?! А нащо вона тобі треба, кукурудза ця?! Ось тобі на наших десяти соточках і смородинка, і порічка… аґрус… малинка…
– Мамо, та ви не розумієте!..
– Ти що, думаєш, усе воно в телевізорі росте?! Ні, доню, його треба…
– А я от що іще скажу, – знову втрутився Захар Захарич. – Тоська наша не просто така ж дурна, як і ти. Вона загалом несповна розуму, бо не хоче на землі поратися, а надумала собі теж лікаркою стати, як і бабця Гатьки цієї – ота стара отруювачка Юдіф Бенціонівна, яку власть наша вчасно упіймала, але яка так і не подохла в буцегарні за ґратами, як мала би подохнути.
– Що-о-о?! Та не може того бути!!! – аж верескнула Любов Савівна.
Колись давно, дуже-дуже давно Тосю та Гатю підловили на тому, що вони гралися в «лікарню» – себто, приспустивши трусики, по черзі «штрикали» одна одну в сідниці іржавою швейною голкою. Ясна річ, за це обом подружкам як слід перепало – бо так і до зараження крові недовго… Здається, найменших рецидивів бажання «стати лікаркою» у Тосі після того випадку не спостерігалося. Хоча…
Хоча доки Юдіф Бенціонівна була жива, то завжди лагідно усміхалася сусідській дівчинці й натякала то на її «тверду руку», то на «гостре око». То невже ця дурепа й досі вірить у те, що може?..
– Так, мамо, я не збираюся ставати ні куркулькою, ані базарною перекупкою. Якщо ви з татом хочете, то живіть так, як вам подобається, але я того не хочу й не буду, мене до цього не примушуйте! Ростіть собі хоч смородину з порічкою, хоч яблука зі сливами, а я…
– А ти ще ніхто, між іншим!!! – гримнув Захар Захарич, вкрай збуджений від самого лише підтвердження власного здогаду. – Ти ще неповнолітня, тобі ще паспорт тільки восени отримувати, тому!..
Але не вважаючи за потрібне вислуховувати батькові погрози, дівчина раптом зірвалася з місця і, ляснувши хвірткою, кинулася на вулицю.
– Стій, скажена!..
Але зупинятися Тося не стала.
Залізнична станція Добрянка, Вінниччина, травень 1958 року
Владо навіть уявити не міг, що з важким серцем полишатиме колись селище, до якого раніше прагнув потрапити з надмірним заповзяттям. Навіть з дитячого будинку через цю заповзятість тікав кілька разів… хоча згадувати про це тепер було якось навіть соромно.
Він довго збирався з’їздити до Вапнярки, щоб навідатись до знайомого лінійного відділу міліції, що на вулиці Привокзальній, № 1 – але нарешті опинившись тут, так і не зайшов. По-перше, навряд чи у відділі й досі працює той самий лейтенант міліції, який колись заносив на стандартний бланк відомості про маленького циганського мандрівника, який прагнув дістатися Ямполя місцевою вузькоколійкою. По-друге, у Вапнярці затримуватись – тільки час гаяти. Краще забратися звідси якнайшвидше, а не повертати якісь там спогади дитинства. Що колись було – те загуло…
Краще поїхати прямо в Добрянку, де можна розшукати бодай якихось родичів тітки Мокрини, разом з дітьми якої зростав під час війни. А ще краще було б натрапити бодай на якісь сліди циганського табору Джугастрянських… Або й на них самих, хтозна?!
Ну, припустімо, розшукати матір він навіть не мріяв. Була би мама жива – неодмінно забрала би синочка або одразу ж після звільнення від окупантів, або принаймні по завершенні війни… Що ж, Владо давно змирився з лихою думкою, та водночас продовжував вірити, що зустріне інших родичів. Справді, циганський табір – він великий, в таборі зазвичай налічується кількадесят чоловік. Не могли ж усі загинути?!
Плекаючи райдужні надії, Владо насилу дочекався, коли після першого року роботи на заводі дістане нарешті право на першу свою відпустку. І вирушив до Ямполя, що на Вінниччині. На те, що лейтенант з Вапнярського лінійного відділу міліції так і не надіслав жодної вісточки, теж не зважав: а раптом обіцяв, обіцяв… та й забув?! Зрештою, хто він тому лейтенантові?! Черговий залізничний «заєць», яких за рік виловлюють десятками… а може, й сотнями! До того ж не просто «заєць», а маленьке циганча з сиротинця…
Отже, сповнений надій молодий чоловік спочатку дістався з Кіровограда до Вапнярки, потім нарешті здолав ту саму ділянку шляху, яка в дитинстві лишилася для нього нездоланною – через Томашпіль вузькоколійкою доїхав сюди, до заповітної залізничної станції Добрянка. Тут спробував розшукати дім, в якому жила колись покійна тітка Мокрина… але марно: він забув, геть начисто забув саму назву
