Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

Безрезультатно проблукавши вуличками Добрянки цілу годину, Владо пішов власне до Ямполя. Причина була більш ніж вагома: пошук місця, куди би прилаштуватися на нічліг – інакше можна було дуже просто лишитися ночувати на вулиці. А це не надто приємно, хоча травень був уже в розпалі.

Отут і сталося те, що перекреслило всі райдужні плани молодого чоловіка. Блукаючи тепер уже Ямполем, Владо вийшов на вулицю Піонерську, проминув стадіон «Колос», майже дістався школи № 1… Як раптом в душі з’явилося якесь дивне відчуття. Щось не те було в довколишньому світі… не те або не так… щось кричущо неправильне, дуже помітне й, навпаки, приховане водночас… Тільки він ніяк не міг зрозуміти, що ж саме?! Озираючись на всі боки в пошуках цієї неправильності, молодий чоловік випадково глянув собі під ноги…

Й волосся на його голові раптом само собою заворушилося: і як він міг досі не помічати, що замість бруківки або тривіальної землі під ногами у нечисленних перехожих знаходяться величезні гранітні брили?! Причому не прості, а в деяких місцях розцяцьковані чудернацькими, не схожими на жодні відомі йому літери… Та це ж… це ж!.. Ні-ні, не може того бути!..

– А це зі старого жидівського цвинтаря, – немов відповідаючи на відчайдушний здогад, підтвердила огрядна тітка, обганяючи закляклого Владо. Він здригнувся і прохрипів:

– А я, між іншим, нічого не запитував.

– Хіба?! – зупинившись, тітка уважно поглянула на молодого чоловіка. – Я ж чула на власні вуха, як ти спитав: «Це що таке?»

Владо одразу ж згадав, що в дитячому будинку з ним час від часу ставалися такі самі курйози: він навіть рота не розкривав – але ж інші стверджували, що чули його голос… тільки нібито трішки приглушений, хоча всі слова розрізнялися напрочуд чітко! До нього навіть прізвисько приклеїлося – «Черевомовець». Хоча це було явно щось інше. Незбагненне, нез’ясовне – але інше!..

Утім, не варто про це зараз навіть думати.

– Так, вибачте, я справді спитав, що це, – покірливо погодився він.

– Кажу ж, це зі старого жидівського цвинтаря привезли, – охоче підхопила тітка. – Фашистюги всю місцеву жидву під час війни до ноги повибивали, отож ходити дивитися за могилами все одно нема кому. А плити ж які хороші!.. То чого ж добру пропадати?! Взяли, привезли та й замостили.

– Дякую, – злетіло з його пошерхлих губ.

– А ти сам не з них… Не з жидів, себто? – підозріло спитала тітка.

– Ні-ні, не з них. Я просто смаглявий і чорнявий.

– А-а-а, ну, то діло таке, воно буває, а чого ж?.. Бо я тут подумала, чи ти часом не родичів шукаєш, то, може, підказати щось там… чи я не знаю…

– Ні-ні, дякую.

Сказавши це, він розвернувся і майже прожогом кинувся назад – на залізничну станцію Добрянка. Зупинився лише перед касою. А заспокоївся, відчувши в руках невеличкий картонний прямокутничок – квиток на зворотний потяг. Бо твердо вирішив: все, годі – ноги його більше не буде в цьому місті й навіть в його околицях!!! Нема тут не тільки його матері й тітка Мокрини – навіть жодного сліду табору Джугастрянських бути не може в місті, де смерть розлита скрізь!!! Розлита до того, що перехожі топчуть її ногами!!! Й ніхто нічого не помічає, всім байдуже!..

Всім – але тільки не йому, відірваному навіки від рідного табора, загубленому в цьому неосяжному, підлому й жорстокому світі! Отже, геть звідси, геть, геть!!! Спочатку назад до свого Кіровограда, а там…

А там побачимо. Він дорослий, сиротинець уже позаду, професію токаря він має, на кавалок хліба заробляє. Щоправда, на заводі йому не надто подобається… Але для початку треба вибратися з цього клятого місця й додому дістатися, а вже потім вирішувати, що робити далі. Так і треба діяти.

Приміщення пошти, вул. Центральна, № 144, Берегомет, Буковина, друга половина дня 19 липня 1958 року

Важко було навіть припустити, що вдягнений в лахміття літній чоловік із вкрай стомленим поглядом тьмяних очей, зморшкуватою землистою шкірою обличчя, худорлявий і лисий, з підборіддям, вкритим брудною рябою щетиною, – це той самий красень Ілля, який півтора десятиліття тому поїхав працювати до Німеччини. Хоч нині йому ще навіть тридцяти років не виповнилося, виглядав він принаймні як ровесник власної матері. А може, навіть старшим – особливо коли під впливом чергового нападу черевного болю кривив губи: тоді Клавдія бачила його поламані зуби, немовби облямовані по краєчках десен характерною сизувато-сірою смужечкою.

– Ілько, Ілько!.. Це ж не по-людськи, – зітхала нещасна жінка, витираючи з внутрішніх куточків очей мимовільні сльози. – Ти ж Мусин брат все ж таки. Рідний брат, а не зведений!..

– Ні-ні, мамо, забудьте про це! Чого то ви, чесне слово, – стомлено махав він рукою. – Тепер у вас усіх нова сім’я. Ні, не хочу.

– Ти її брат! – продовжувала наполягати вона. Але марно.

– Ні-ні, мамо, ні! Мою рідну сестру Марічкою звали, а ця вже не Марічка, а Муся якась.

– Але ж синку, що ж ти поробиш, коли мій новий чоловік почав називати твою сестричку саме так, а не інакше?! Вона сама довго звикнути не могла, все казала, бувало: «Мамо, а чого це дядько Маркіян мене Мусенькою кличе, коли я Марічка?! Не треба так, не хочу». А я їй у відповідь: «Що поробиш, доню? Він тобі тепер не дядько Маркіян, він тепер батько. Отже, якщо називає Мусею – треба призвичаюватись, нічого не поробиш». Так поступово і перехрестили нашу Марічку на новий лад.

– От бачите, як воно буває!

– Та буває, синку, звісно ж, буває!..

– А я так не хочу, не хо!.. О-о-о-о!..

Знов вишкіривши поламані зуби із сизувато-сірою облямівкою на деснах, чоловік зігнувся, немовби переламавшись навпіл, і натужно застогнав. Люди, які стояли в черзі до віконечка, підозріло озирнулися в їхній бік. Клавдія була змушена недбало махнути рукою і усміхнутися (мовляв, усе гаразд, людоньки добрії, не звертайте уваги), а потім спитала про очевидне:

– Болить?

– Та-а-а… це ще так… терпимо, – прошипів він, повільно розпрямляючись. – Та й загалом мені пощастило, бо якби мене на урановий рудник запроторили, то я б там давно вже загнувся і зараз би з вами не побачився. А так…