Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Але тоді класна керівниця бажала говорити саме з матір’ю. Натомість вчора до них додому завітав Борьчин однокласник. Скрививши рота в підлій посмішці й кидаючи багатозначні погляди на хлопця, він вручив Никифору Кузьмичу записочку наступного змісту:
Шановний тов. Артеменко Н. К.! Завтра, 21/ Х.58 о 14:00 Ви викликаєтеся на педагогічну раду нашої школи на предмет поведінки Вашого сина Бориса з групою однокласників. До того ж я хотів би попередньо переговорити з Вами в моєму кабінеті о 13:00 того ж дня. Зав. учбовою частиною Когут В. А.
Ясна річ, щоб уберегти свою «п’яту точку» від «побачення» зі старим солдатським ременем батька, цей шибеник присягався, чим тільки міг, що ніяких бійок з однокласниками останнім часом не вчиняв. Але навіщо тоді викликати батька на шкільну педраду, а попередньо – ще й до завуча?! І що означала загадкова ремарка «з групою однокласників»?! Чого такого вони встигли накоїти «в групі»…
Завуч хотів бачити Никифора Кузьмича лише о 13:00, тому зранку він пішов на роботу. Прочитавши записку, директор цвинтаря лише плечима знизав: мовляв, якщо викликають, то йди. На щастя, ні на сьогодні, ані на найближчу пару днів жодних поховань не намічалося – отож у копанні ям не було потреби. Що ж до масового прибирання з могил оберемків осіннього листя й опалих гілок, то з цим варто зачекати ще пару тижнів. От коли всі дерева пооблітають – хіба що тоді…
Отже, через відсутність конкретної роботи, Никифор Кузьмич просидів до полудня в конторі, навіть не перевдягаючись, а тоді вже неквапом відправився до школи, де навчався шибеник Борька.
– Знайомтеся, товаришу Артеменко, це до нас із самої Москви кореспондента прислали! Товаришу Хмелик, оце і є батько призвідника, знайомтеся, – мовив завуч, щойно Никифор Кузьмич перетнув поріг його кабінету. Справді, на стільці в затіненому куточку примостився незнайомець, котрий з підкресленим достоїнством виправив Власа Архиповича:
– Я не простий кореспондент, я віднедавна заввідділом56 у «Піонерській правді» працюю. Звати мене Хмеликом Олександром Григоровичем. І ще мушу зазначити, що мене до вас не присилали – бо це я сам напросився у відрядження. Повірте, все можна було вирішити по телефону! Дуже просто… Однак не хотілося зводити справу до чистого формалізму. І ось я тут, з вами.
– Дуже приємно, товаришу кореспондент…
– Заввідділом!..
– Ну так, так, – Никифор Кузьмич кивнув московському гостеві суто для заспокоєння й одразу ж звернувся до завуча: – Власе Архиповичу… товаришу Когут, ви все ж таки поясніть мені, навіщо викликали… та ще й у присутності ось товариша з газети, з самої Москви.
– Гаразд, пояснюю, – завуч підібгав губи. – Скажіть, товаришу Артеменко… тільки чесно скажіть: чи відомо вам, що таке ТДПЗ?
– Ні-і-і… не знаю, не чув. А-а-а… що це?
– Тоді ось, читайте.
Завуч простягнув подвійний аркуш, мабуть, акуратно видраний зі шкільного зошита «в лінієчку».
– Що це?
– Лист. Та ви читайте, товаришу Артеменко! Читайте.
І він прочитав:
Дорога редакціє!
Нашу увагу звернула до себе явна несправедливість, що коїться у нас в класі. Та й не тільки в класі, але в усій школі, якщо чесно. Всі ми любимо нашу Радянську Батьківщину, серед нас зрадників Вітчизни немає. І все ж таки всякі відмінники й зубрилки дражнять нас різними образливими прізвиськами, бо вважають, що через те, що наші батьки й матері та інші родичі відсиділи, то ми не любимо СРСР, а тому погано вчимося, не підтримуємо дисципліну. І всяке таке. І за це нас можна дражнити, обзивати й задирати, як вони тільки собі захочуть.
Дорога редакціє! Якщо вони так вирішили, то собі постановили й ми: бий відмінників і зубрилок, щоб не зазнавалися! Нехай будуть рівними права їхні, відмінників, і наші, трійочників!!!
А поки ми начистимо їм усім мармизи, то просимо вас, дорога редакціє, зі свого боку розібратися в цій справі і пропісочити їх у своїй всесоюзній газеті, яку ми всі любимо та із задоволенням читаємо всім класом. Нехай знають, що якщо вони відмінники й зубрилки, то це ще не дає їм жодного права знущатися з нас, трійочників, у яких відсиділи різні родичі.
З повагою, ТДПЗ
– Це до нас в редакцію надійшло, – про всяк випадок уточнив московський гість. Проте Никифора Кузьмича цікавило дещо інше:
– «ТДПЗ»… що це? Як його все ж розшифрувати?
– Отож-бо! Це найскладніше в усій справі, – зітхнув завуч.
– У справі?! То що… справа вже… існує?..
Він не вірив власним вухам. Боявся повірити в те, про що сам же й запитував. Якщо завели справу, тоді…
– Якби була справа, тоді відбувалася б зовсім інша розмова. І не в моєму кабінеті, а в іншому місці, – Влас Архипович знов зітхнув. – І саме ви, товаришу Артеменко, мусите розуміти це, як ніхто інший.
– Але ж тоді…
– Вашому хлопцеві й усім іншим неабияк пощастило, що наш новий дільничний інспектор виявив чуйність і вирішив не «топити» всю їхню компанію одним махом… хоча міг би. Отож він прийшов до нас, до вчительського колективу, щоб попередньо порадитися. І сказав наступне: якщо вправимо цим дурбеликам мізки, тоді на перший раз ніякої справи не буде, все окошиться внутрішніми шкільними розбірками на педраді.
– А мій Борька точно до цього причетний? – про всяк випадок вирішив уточити Никифор Кузьмич.
– Візьміть будь-який зошит вашого синка і порівняйте його почерк з цим листом. Все надто очевидно! Хочете, зараз дам його зошит? У мене є.
– На конверті листа, надісланого до «Піонерської правди», є вихідний штемпель поштового відділення, – підхопив московський гість. – До того ж назву населеного пункту вони чітко вказали: «смт Карнаухівка, Дніпропетровська обл., УРСР». Школа в вашому селищі одна-єдина, отож з’ясувати, хто склав і написав листа, було не важко.
– Але головна заковика в тому, що наш дільничний так і не з’ясував остаточно, що ж означає оце загадкове «ТДПЗ».
– Як це?!
– Товаришу Артеменко, ви ж строк відмотали, – розвів руками завуч, – отож мусите знати, що інформатори є скрізь. І навіть в класі, де навчається ваш синок. Просто інформація може надходити
