Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

короля і державних чинів та повернення всіх старих прав та привілеїв. Та не такі були козаки, щоб на те піддатися: знали вже вони, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б уже на шеститисячному аргамаку своєму, привертаючи погляди знатних панянок і заздрість шляхетства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні бенкети сенаторам, коли б не врятувало його руське духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясних золотих ризах, ікони й хрести несучи, а попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, нахилили свої голови козаки та шапки поскидали. Нікого б вони на той час не пошанували, опріч самого короля; та проти своєї церкви християнської не наважилися і пошанували своє духовенство. Погодився гетьман з полковниками разом відпустити Потоцького, взявши з його клятвену присягу дати волю всім християнським церквам, забути стару ворожнечу і не завдавати жодної наруги козацькому війську. Лише один полковник не приставав на такий мир. Той один був Тарас. Видер пасмо волосся з голови своєї і крикнув:

— Гей, гетьмани ще й полковники! не робіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи.

Коли ж писар військовий подав пакти і гетьман поклав підпис власною рукою, він зняв із себе щирий булат, дорогу шаблю турецьку з найкращої сталі, поламав її надвоє, як очеретину, і кинув нарізно далеко обидва кінці, сказавши:

— Прощайте ж! Як двом кінцям палаша цього не зійтися в одно і одної шаблі не скласти, так і нам, товариство, більше на цьому світі не бачитися! Згадайте ж моє останнє слово (тут голос його піднявся, піднісся вище, набрав незнаної сили — і стривожилися всі від пророчих слів): перед смертною своєю годиною згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; гадаєте, пануватимете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, пане гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою і довго буде її видно по всіх ярмарках! Не зносити й вам голів своїх, панове! згинете у вогких льохах, замуровані в стіни кам’яні, коли вас, як баранів, не зварять живими в казанах!

— А ви, хлопці! — казав він, до своїх обертаючись, — хто з вас хоче своєю смертю вмирати — не по запічках і бабиних припічках, не п’яними під тином коло шинку, як усяке падло, а чесною смертю, козацькою — всім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, маєте додому вертатися, та на недовірків перевернутися, та ксьондзів польських на своїх спинах возити?

— За тобою, пане полковнику! За тобою! — загукали всі з Тарасового полку; і до них перебігло чимало інших.

— А коли за мною, то за мною! — сказав Тарас, насунув дужче собі шапку на голову, грізно глянув на всіх, що зосталися, підправився на коні своєму і крикнув до своїх: — Не дорікне ж ніхто нам уразливим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!

І слідом за тим ударив по коневі, і потягся за ним обоз на сто возів, і з ними було багато козацьких кіннотників і піших, і, обернувшись, грізно глянув на всіх, що зосталися, і гнівний був його погляд. Ніхто не наважився спинити їх. На очах усього війська виходив полк, і довго ще обертався Тарас і все погрожував.

Смутні стояли гетьман і полковники, задумалися всі, і мовчали довго, наче прибиті якимсь тяжким передвістям. Недарма віщував Тарас: так воно й сталося, як віщував він. Невдовзі, після зрадницького вчинку під Каневом, посаджено було на палю гетьманову голову разом з багатьма найпершими старшинами.

А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі зі своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже підходив до Кракова. Багато перебив він всякої шляхти, пограбував найба-гатші і найкращі замки; розпечатали порозливали по землі козаки вікові меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж і посуд, у коморах знайдені.

«Нічого не шкодуйте!» — тільки примовляв Тарас. Не пошанували козаки чорнобривих панянок, білогрудих, ясноликих дівчат; коло самих олтарів не могли врятуватися вони: палив їх Тарас із олтарями разом. Не одні білосніжні руки здіймалася з огнистого полум’я до небес із криком жалібним, що й сама б сира земля здригнулася і степова трава похилилась би від жалю додолу. Та не зважали ні на що дикі козаки і, підіймаючи списами з вулиць немовлят їхніх, кидали до них в огонь. «Це ж вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» — тільки примовляв Тарас. І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, доки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, й тому ж таки Потоцькому було доручено з п’ятьма полками неодмінно піймати Тараса.

Шість днів відходили козаки міжселищними дорогами від усіх переслідувань; коні ледве виносили небувалу втечу і рятували козаків. Але Потоцький цього разу вже був гідний покладеного доручення; невтомно гнав він їх і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для відпочинку покинуту зруйновану фортецю.

Над самою кручею коло Дністра виднілася вона своїм розбитим валом і своїми поруйнованими залишками стін. Щебнем і битою цеглою був усіяний вершечок скелі, готовий щохвилини зірватися й полетіти вниз. Отут, з обох боків, що до поля прилеглі, обступив його коронний гетьман Потоцький.

Чотири дні бились і боролись козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не стало запасу й сили, і вирішив Тарас пробиватися крізь лави. І пробилися вже були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм бистрі коні, як раптом, саме серед гону, спинився Тарас і гукнув: «Стій! випала люлька, з тютюном; не хочу, щоб і люлька досталася вражим ляхам!» І нагнувся старий отаман, і давай шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну подругу на морях і на суші, в поході і вдома. А тим часом враз набігла ватага і схопила його під могучі плечі. Рухнув був він всею поставою, та вже не посипалися на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його.

«Ой, старість, старість!» — сказав він, і заплакав дебелий старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисли у нього на руках і на ногах. «Попалася, ворона! — кричали ляхи. — Тепер тільки треба думати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати. І присудили, з