Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Займайте, хлопці, займайте мерщій, — гукав він, — горбок, що за лісом: туди вони не підступляться.
Та вітер не доніс його слів.
— Ой, пропадуть, пропадуть нізащо, — примовляв він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радість блиснула в його очах. Він побачив чотири корми, висунуті з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав:
— До берега, до берега, хлопці! Спускайтеся підгірною стежкою, що ліворуч! Коло берега човни стоять, усі забирайте, щоб не було погоні!
Цього разу повіяв вітер з другого боку, і всі слова почули козаки. Та за таку пораду дісталося йому обухом по голові, аж усе перевернулося в очах.
Побігли козаки щодуху підгірною стежкою; вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в’ється стежка і багато дає закрутів убік. «Гей, товариство! куди не йшло!» — мовили всі, спинились на мить, підняли свої нагаї, свиснули — і татарські їхні коні, відірвавшись від землі, розпластавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву і шубовснули просто в Дністер. Тільки двоє не дісталися до річки, гримнули з високості об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть не скрикнувши. А козаки пливли вже з кіньми у воді і відв’язували човни. Поставали ляхи над проваллям, дивуючись нечуваному козацькому ділу і думаючи: стрибати їм чи ні? Один молодий полковник, жива, гаряча кров, рідний брат прекрасної полячки, що зачарувала бідолашного Андрія, не думав довго й кинувся з усієї сили з конем за козаками: перекинувся тричі над землею з конем своїм і просто вдарився об гострі скелі. На шматки порвало його гостре каміння, пропав він серед провалля, і мозок, з кров’ю змішаний, оббризкав кущі, порослі на нерівних стінах прірви.
Коли очуняв Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, та не доставали. І загорілися радісні очі в старого отамана.
— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Мене не забувайте, а на ту весну знову сюди прибувайте та добре погуляйте! А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, що є щось у світі, чого б боявся козак? Чекайте ж, прийде час, настане година, дізнаєтеся ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: підніметься в Руській землі свій цар, і не буде сили в світі, яка б не скорилася йому!..
А вогонь уже здіймався над багаттям, охоплював йому ноги й розіслався полум’ям по дереву... Та хіба ж знайдуться на світі такі вогні, муки й така сила, щоб руську силу подужала!
Немала річка Дністер, і багато в ній заток, річкових густих очеретів, мілин і глибоководних місць; блищить річкове плесо, сповнене дзвінким ячанням лебедів, і гордий гоголь швидко несеться ним, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів і всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжі. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи підняте птаство, і говорили про свого отамана.
Сор очинський ярмарок
Мені нудно в хаті жить. Ой, вези ж мене із дому, Де багацько грому, грому, Де гопцюють все дівки, Де гуляють парубки!
Із старовинної легенди
Що за чарівний, що за пишний літній день в Україні! Які млосно-гарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші і спеки, і голубий, безмірний океан, любострасно вигнувшись над землею, здається, заснув, голублячись, пригортаючи і стискаючи гордо-пишну в легких обіймах своїх. На ньому ні хмарини. У полі ні гомону. Все наче вмерло; тільки вгорі, в піднебесній глибині, тріпочеться жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю, та часом долинає, як чайка кигиче чи дзвінко б’є перепел у степу. Ліниво й бездумно, наче без діла гуляючи, поставали захмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння вогнем підпалюють темне густе листя, накладаючи на інше чорну, як ніч, тінь, а її вже під добрий вітер обсипає золотим приском. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах мріють над барвистими городами, обтіне-ними ставними соняшниками. Сірі скирти сіна і зо-
лоті снопи хлібів табором постають у полі і мандрують його безкрайністю. Повгинате від важкого врожаю розлоге віття черешень, слив, яблук, груш; небо і чисте його дзеркало — ріка в зеленім, гордо поставленім обрямованні... Яке сповнене любострастя й солодкої млості українське літо!
Такими розкошами пишався один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот... вісімсот... Ба, так що років із тридцять буде тому, коли шлях, верстов на десять до містечка Сорочинці, кишів народом, що поспішав зо всіх ближчих і далеких хуторів на ярмарок. Із самого ще ранку тяглися нескінченні валки чумаків із сіллю та рибою. Хури закутаних в сіно горшків поволі сунули, наче нудячись своєю неволею й темрявою; подекуди тільки якась гаряче-роз-писана миска чи макітра хвастовито висувалася з високо на возі вигородженого плоту і привертала розчулені погляди шанувальників тої розкоші. Багато хто з перехожих поглядав заздрісно на високого гончаря, власника сих коштовностей, що помалу ступав за своїм добром, дбайливо закутуючи своїх глиняних чепурунів та дженджерух отим осоружним для них сіном.
Самотою збоку тягся притомленими волами віз, вивершений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за возом брів, у чистій полотняній сорочці і в засмальцьованих полотняних штанях, його хазяїн. Байдужою рукою обтирав він піт, що аж котився з його смаглявого лиця і навіть капав з довгих вусів, напудрованих тим безжальним перукарем, що без запросин приходить і до вродливиці і до потвори і примусом пудрує вже скільки тих тисяч літ увесь рід людський. Поруч із ним ішла прив’язана до воза шкапа, сумирна постава якої викривала похилий її вік. Багато хто з подорожніх, а особливо молоді парубки, бралися за шапку, зустрів-шися з нашим хазяїном. Та не сиві вуси й не поважна хода його примушувала їх шапкувати; варто лише звести очі
