Борислав смiється - Іван Якович Франко

Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi гарячки, тифус та пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими чередами лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи i мерли цiлими десятками. Села, лунавшi колись вiд гамору та спiву дiтей погiдної лiтньої днини, тепер стояли тихо i понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навiть посторонвього чоловiка. Iдеш селом, на улицi нi душi живої, хiба худа, нужденна скотина бреде самопас попiд плоти та де-не-де на обрiї пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, нiщо варити анi пекти, — кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч не чути стонiв, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в пiдгiрських селах — то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння, в котрiм чоловiк з надмiру болю перестає почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.

I косовиця, тота доба самої оживленої i самої поетичної польової роботи, не внесла нi життя, нi поезiї в загальний мертвий вигляд пiдгiрських осель. Звiльна, мов за похороном, волоклися виголодженi парубки та чоловiки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих косарiв. Нi звичайних косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей та той перейде один-пiвтора перекоса, кине косу на землю, зiтхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрiбку освiжитися, спочити, набрати нової сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав за серце: так i бачилось, що се не робота, а розпука.

Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi, пасенi i здоровi, вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, пiдсадкуватого мужчини, в силi вiку i здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лицi, в гарнiм, багатiм строю, — все те дивно вiдбивало вiд нужденної подоби окружаючого краю i народу. Але, певно, вигляд їдучого пана i його повозу не був в бiльшiй суперечностi з виглядом занидiлого, голодною смертю мручого Пiдгiр'я, як суперечнi були думки i замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусi, над тими бiдними селами. Тут безпомiчна розпука, чувство безвихiдної загибелi, напiвнесвiдоме бажання хоч як-небудь i чим-небудь продовжити ще хоч на кiлька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в головi їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пiзнає, що той пан — наш давнiй знакомий, Герман Гольдкремер, i що вiн по довшiм побутi у Вiднi й у Львовi вертає оце до Дрогобича. Вид безмiрної нужди та погибелi доокола навiвав на нього вдоволений, ситий супокiй, трохи не радiсть. «Се для мене робиться! — думалось йому. — Сонце — то мiй вiрний отаман. Висушуючи тi поля, висисаючи всi живi соки з землi, воно працює для мене, воно згонить дешевих i покiрних… робiтникiв до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покiрних та дешевих робiтникiв тепер якраз треба було Германовi якнайбiльше, бо тепер вiн уложив нове блискуче i велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбинi багатства.

Але щоб докладно i вiрно оцiнити всi чуття i мислi Германа при поворотi до Дрогобича, треба нам розповiсти, що дiяв i чого зазнав вiн послiднiми часами, вiдколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а вiдтак в його домi, де несподiвано дiйшла до нього страшна i потрясаюча вiсть о тiм, що син його Готлiб щез кудись без слiду.

Крайнє розстроєний i приголомшений на дусi Герман їхав до Львова, щоб розвiдатись докладно, що сталося з його сином. Вiн бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готлiб не вмер, а жив, раз знов згромаджуючи в своїм умi всi свiдопттщ, стверджуючi правдоподiбнiсть його смертi. Але тота внутрiшня боротьба шарпала його сили i бурила в нiм кров, так що швидко вiн до того втомився, що не мiг нi о чiм виразно думати i що замiсть складних думок перед його уявою пересувалися i мигали якiсь неозначенi марева, якiсь пошарпанi зароди образiв та думок. Вiн силувався спати пiд мiрне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома i нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звiльна довга i нудна подорож, одностайнi, понурi види надднiстрянських болотистих рiвнин, через котрi переїздив, притупили вразливiсть i втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зiбрався з силами не думати про сина, а щоб пiддати думкам iнший предмет заняття, вiн видобув одержаний перед вiд'їздом телеграм вiд вiденського агента i почав пильно по десять разiв перечитувати немногi слова — перший i незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Вiн вдумувався в кожде слово, строїв плани, i то розвело потроху його гарячку, освiжило його.

Так вiн приїхав до Львова i сейчас побiг до полiцiї. Слiдiв не було нiяких, вiстей нiяких. Вiн зложив сто ринських для того, хто би перший вислiдив щось певного про його сина, а може, п'ять раз бiльше роздав усяким полiцейським та потратив на утоптування комiсарiв, щоб тi докладали старання i всiх сил, щоб швидше дiзнатися дещо про сина. Його обiцянку пущено в газети, i Герман двi недiлi ще просидiв у Львовi, ждучи кождого дня, що ось-ось прибiжить пiсланець з полiцiї i зазве його до директора. Але пiсланпя як не було, так не було, i Германовi самому приходилось протоптувати туди стежку. I все задарма. Крiм найденої над ставом одежi, нiчого не було. По двох недiлях полiцiяни i комiсари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубi Львова, Готлiб не згиб. Але чи ж мiг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не мiг згинути