Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Не будь дурнем. Чому ти раптом подумав, що мені захочеться популярності?

— Коли ти виростеш, то зрозумієш, яку жахливу дурницю змолола.

— Я це вже розумію.

Він дістав хустинку і намочив її в річці:

– Іди сюди.

Засміявшись, вона на крок відступила:

— Е, ні. Сподіваюся, щоку страшенно рознесе. Мені подобається.

Він пильно на неї подивився, а потім повагом і дуже щиро промовив:

— Даґні, ти прекрасна.

— Я думала, ти завжди так вважав, — недбало і трохи зверхньо кинула вона.

Прийшовши додому, вона сказала матері, що розбила губу об камінь. Це була перша в її житті брехня. Вона збрехала не для того, щоб захистити Франциско; їй чомусь здавалося, що ця пригода — занадто важлива таємниця, щоб ділитися нею.

Коли Франциско приїхав наступного разу, їй уже виповнилося шістнадцять. Вона почала бігти по схилу йому назустріч, але раптом спинилася. Він це побачив, і теж зупинився. Вони трохи постояли, роздивляючись одне одного звіддалік, а потім він повільно рушив до неї.

Коли він підійшов, вона цнотливо всміхалася, наче й забула про колишнє змагання:

— Можливо, тобі буде цікаво знати, — мовила вона, — що я отримала роботу на залізниці. Нічним диспетчером у Рокдейлі.

Він зареготав:

— Що ж, міс «Таґґарт Трансконтиненталь», почнемо перегони. Побачимо, хто кому зробить більше честі, ти — Нату Таґґарту, чи я — Себастьяну д’Анконії.

Тієї зими вона спростила своє життя до геометричного креслення: кілька прямих ліній між помешканням, інженерним коледжем у місті та — щоночі — роботою на станції у Рокдейлі, та замкнене коло її кімнати, вщерть набитої схемами двигунів, кресленнями сталевих конструкцій та залізничними розкладами.

Місіс Таґґарт здивовано і невесело спостерігала за дочкою. Вона могла пробачити їй усе, крім одного: Даґні не виявляла жодного інтересу до чоловіків, у неї були відсутні щонайменші романтичні пориви. Місіс Таґґарт не схвалювала крайнощів і, якби виникла потреба, готова була боротися з надмірністю протилежного характеру. Але стурбована мати впіймала себе на думці, що надужиття, до якого вдається її дочка, — значно гірше. Їй було соромно визнавати, що сімнадцятирічна донька не мала жодного залицяльника.

— Даґні та Франциско д’Анконія? — вона скорботно всміхалася на запитання своїх цікавих подруг. — О ні, це не роман. Це якийсь міжнародний промисловий картель. Здається, їх обох лише це і турбує.

Одного вечора місіс Таґґарт почула, як Джеймс у присутності гостей, із якимсь незбагненним задоволенням, смакуючи кожне слово, звернувся до сестри:

— Хоч тебе і назвали на честь першої Даґні Таґґарт, ти більше схожа на Ната Таґґарта, ніж на його красуню-дружину.

Місіс Таґґарт не знала, що її дужче зачепило: Джеймсова грубість чи те, що Даґні сприйняла його слова за комплімент.

Місіс Таґґарт втратила надію зрозуміти власну дочку. Даґні перетворилася на тінь, що залітає в будинок і вилітає з нього; на тонку постать у шкірянці з піднятим коміром, у короткій спідниці та з довгими ногами манекенниці. Вона перетинала кімнату по-чоловічому рішуче, та водночас її швидкі напружені рухи були сповнені грації і викличної жіночності.

Іноді, глянувши мигцем на Даґні, місіс Таґґарт помічала геть незбагненний для себе вираз доччиного обличчя: на ньому відбивалася навіть не радість, а така незаймано-чиста благодать, що вона сприйняла це за аномалію, бо кожна дівчина в цьому віці має переживати якусь журбу. Мати вирішила, що Даґні не здатна відчувати емоцій.

— Даґні, — запитала нарешті вона, — тобі ніколи не хочеться розважитися?

Даґні насторожено подивилась на матір і відповіла:

— А ти думаєш, що я роблю?

Багато тривожних роздумів коштувало місіс Таґґарт рішення влаштувати своїй дочці перший офіційний вихід у світ. Вона й гадки не мала, кого представлятиме нью-йоркській публіці — міс Даґні Таґґарт із переліку елітних американських родин чи нічного диспетчера на станції в Рокдейлі. З прикрістю схилялася до думки, що радше друге. До того ж, була впевнена, що Даґні скоріш за все відхилить цю ідею, і неабияк здивувалася, коли дочка сприйняла її з дивним дитячим ентузіазмом.

Вдруге вона була заскочена, побачивши Даґні, вбрану до вечірки. Вперше на ній був справжній жіночний одяг: біла шифонова сукня з величезною хмароподібною спідницею. Місіс Таґґарт очікувала побачити щось цілком протилежне, але дочка була справжньою красунею. Вона здавалась одночасно і доросліша, і невинніша, ніж зазвичай. Стоячи перед дзеркалом, тримала голову так, як тримала б її дружина Ната Таґґарта.

— Даґні, — з легким докором, але ніжно, мовила місіс Таґґарт, — бачиш, яка ти можеш бути гарна, коли захочеш?

— Так, — погодилася Даґні без жодного здивування.

Бальну залу готелю «Вейн-Фолкленд» було прикрашено згідно з настановами місіс Таґґарт; маючи бездоганний смак, вона створила задля своєї дочки справжній шедевр:

— Даґні, я хочу, щоб ти звернула увагу на оформлення, — сказала вона. — Світло, кольори, квіти, музику. Цим не варто нехтувати, як ти собі думаєш.

— Я ніколи так не думала, — радісно відповіла Даґні.

Вперше місіс Таґґарт відчула між ними зв’язок. Даґні дивилася на неї з дитячою вдячністю і довірою.

— Всі ці речі роблять життя прекрасним, — мовила місіс Таґґарт. — Я хочу, щоб цей вечір запам’ятався тобі своєю красою. Перший бал — найромантичніша подія в житті жінки.

Найбільшим сюрпризом для місіс Таґґарт був момент, коли вона побачила, як осяяна вогнями Даґні оглядає бальну залу. Це була не дитина, не дівчина, а жінка, сповнена такої впевненої та небезпечної сили, що від захвату місіс Таґґарт аж подих перехопило. В час обридлої, цинічної, байдужої рутини, серед людей, які поводилися так, наче були не з плоті, а з м’яса, постава Даґні здавалася майже непристойною, адже дивитися так на бальну залу здатні були жінки, які жили століття тому, коли з’явитися на люди напівоголеною, відкривши себе для чоловічих поглядів, було хоробрим осмисленим жестом, який загал визнавав як почесну пригоду. «І це дівчина, — всміхаючись думала місіс Таґґарт, — яку я вважала позбавленою сексуальності». Вона дивувалася, що таке відкриття здатне дати їй неймовірне полегшення.

Утім, це втішне відчуття тривало недовго. Наприкінці вечора вона побачила Даґні в кутку бальної зали, де вона сиділа на балюстраді, немов на металевому паркані, метеляючи ногами, наче на ній була не шифонова спідниця, а широкі брюки. Дочка розмовляла з кількома безпорадними парубками, а обличчя її було незворушне і сповнене презирства.

Дорогою додому жінки не пустили ні пари з вуст. Але через кілька годин, керована раптовим імпульсом, місіс Таґґарт пішла до доньки в кімнату. Даґні стояла біля вікна, досі вбрана у вечірню сукню, що, мов хмарка, тримала тіло, яке тепер видавалося затонке для неї; маленьке тіло з похиленими плечима. Небо за вікном сіріло передранням.

Коли Даґні обернулася, місіс Таґґарт побачила в її очах лише спантеличену безпорадність. Обличчя було спокійне, але щось у ньому примусило матір пошкодувати про те, що недавно вона бажала