Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Узимку Франциско приїздив до неї в Нью-Йорк — завжди непередбачувано. Він то двічі на тиждень, без попереджень, прилітав із Клівленда, то на кілька місяців зникав. Даґні могла сидіти на підлозі кімнати, завалена кресленнями і синьками, коли в двері хтось стукався.

— Я зайнята! — сердито викрикувала вона, а глузливий голос єхидно запитував:

— Та невже?

Вона підхоплювалася, відчиняла навстіжень двері і бачила… його. Вони йшли в маленьку орендовану квартиру в тихому районі.

— Франциско, — якось запитала вона, немов зробивши відкриття, — я ж твоя коханка, так?

Він засміявся:

— Абсолютно точно.

І вона відчула гордість, яку жінці належить відчувати, здобувшись на статус дружини.

За його тривалої відсутності вона ніколи не мордувала себе думками про те, чи він її зраджує: знала, що ні. Даґні була ще занадто молода, щоб розуміти причину, але таки відчувала, що на безладні й нерозбірливі стосунки здатні лише люди, які в сексі і в собі самих бачать лише зло.

Вона небагато знала про життя Франциско. Він закінчував коледж і рідко говорив про навчання, а Даґні й не розпитувала. Вона припускала, що він надто запопадливий у навчанні, бо час від часу в нього з’являвся дивний і якийсь нетутешній вираз обличчя. Якось Даґні покпила, мовляв, вона вже давно працює на «Таґґарт Трансконтиненталь», а він досі не почав заробляти собі на життя.

— Батько заборонив мені працювати на «Мідь д’Анконій», поки не закінчу університету, — відповів Франциско.

– І відколи ти став таким чемним сином?

— Я маю поважати його думку. Він власник компанії… Втім, не всі міделиварні заводи світу належать йому, — загадково підсумував хлопець.

Таємницю вона дізналась аж наступної осені, коли Франциско закінчив навчання і, провідавши в Буенос-Айресі батька, повернувся до Нью-Йорка.

За останні чотири роки Франциско д’Анконія пройшов два курси навчання: один — в університеті Патріка Генрі, а інший — на міделиварні в околицях Клівленда.

— Мені подобається все опановувати самостійно — пояснив він.

З шістнадцяти років він працював підручним біля ливарної печі, а зараз, у двадцять, — купив увесь завод. Отримавши диплом, він того ж дня придбав свою першу приватну власність; щоправда, довелося трохи підправити справжній вік. Обидва документи передав батькові.

Він показав фотографію свого заводу: маленького, брудного, ганебно старого і пошарпаного в процесі боротьби за існування. Над вхідними воротами, наче новий прапор над занедбаним вітрильником, красувалася вивіска: «Мідь д’Анконій».

Нью-йоркський представник батькової компанії обурено стогнав:

— Доне Франциско, не робіть цього! Що люди скажуть? Як можна ставити таке ім’я на смітнику?

— Це моє ім’я, — відповів Франциско.

Приїхавши в Буенос-Айрес і зайшовши у батьків кабінет — простору, стриману, але сучасну кімнату-лабораторію, що єдиною її прикрасою були розвішані по стінах фотографії підприємств «Міді д’Анконій» (найкращих у світі копалень, збагачувальних фабрик та ливарень), — він побачив на почесному місці, простісінько перед батьковим столом, світлину свого клівлендського заводика з новою вивіскою над ворітьми.

Старший д’Анконія перевів погляд із фотографії на сина:

— Чи не зарано?

— Не міг же я чотири роки самі лише лекції слухати.

– І де ж ти взяв гроші на перший внесок?

— Виграв на нью-йоркській фондовій біржі.

— Що? І хто ж тебе цього навчив?

— Не так уже й складно визначити, яке промислове підприємство матиме успіх, а яке ні.

— Де ти взяв гроші, якими грав?

– Із грошей, які ви мені надсилали, сер, а також із власного заробітку.

— А коли ж ти встигав спостерігати за фондовим ринком?

— Пишучи дисертацію про вплив Арістотелевої теорії Нерухомого Рушія на подальші метафізичні системи.

Тієї осені Франциско недовго пробув у Нью-Йорку. Батько призначив його помічником начальника шахти д’Анконії в Монтані.

— Що ж, — усміхаючись, сказав він Даґні, — батько не вважає за потрібне форсувати моє кар’єрне зростання. А я не проситиму повірити мені на слово. Якщо він хоче доказів моєї фахової спроможності, він їх матиме.

Навесні Франциско повернувся в статусі голови нью-йоркської контори «Міді д’Анконій».

Наступні два роки вони бачилися рідко. Даґні ніколи не могла сказати напевно, де він опиниться наступного дня — в якому місті чи на якому континенті. Він завжди з’являвся несподівано, і їй це подобалось, адже так він був присутній у її житті постійно, як промінь прихованого світла, що може осяяти будь-якої миті.

Дивлячись у робочому кабінеті на руки Франциско, вона згадувала той день, коли він керував моторником: ішов за курсом із тією ж рівною, небезпечно високою, але контрольованою швидкістю. Лише один випадок залишив неприємний осад в її пам’яті — надто вже ситуація не пасувала Франциско.

Одного вечора вона спостерігала, як він нерухомо стояв біля вікна в своєму кабінеті, вдивляючись у темно-бурі зимові сутінки. Його обличчя, суворе й напружене, виражало, здавалося, немислиму для нього емоцію: гіркоту і безпорадний гнів. Він сказав:

— Щось у цьому світі не так. Це завжди було. Існувало дещо, чого ніхто не міг ані пояснити, ані назвати.

Він не став розвивати думку.

Коли вона побачила його наступного разу, ніщо в його поведінці не нагадувало про той випадок.

Навесні вони походжали терасою на даху одного з ресторанів, легкий шовк її вечірньої сукні тріпотів на вітрі, час од часу припадаючи до його строгого чорного костюма. Вони дивилися на місто.

Із зали лунав концертний етюд Річарда Гейлі; цього композитора мало хто знав, але вони вже відкрили його для себе і встигли полюбити. Франциско сказав:

— Тут не треба задирати голови, видивляючись дахи хмарочосів — ми вже серед них.

Даґні всміхнулась і відповіла:

— Думаю, ми підіймаємося вище… Я майже боюся… Ми наче на якомусь швидкісному ліфті.

— Атож. І чого боятися? Лети собі. Хіба швидкість має межі?

Франциско було двадцять три, коли помер його батько, і він поїхав у Буенос-Айрес приймати справи концерну д’Анконій, який тепер належав йому. Вони не бачилися три роки.

Спершу він писав до неї — рідко і нерегулярно. Писав про «Мідь д’Анконій», про світовий ринок, про питання, що стосуються «Таґґарт Трансконтиненталь». Його листи були короткі, написані від руки, зазвичай уночі.

За його відсутності Даґні не почувалася нещасною. Вона теж робила перші кроки до влади над своїм майбутнім королівством. Очільники промислових фірм, які приятелювали з її батьком, казали, що варто уважніше придивлятися до молодого д’Анконії, мовляв, якщо ця мідна компанія досі була просто велика, то за його керівництва вона здатна буде підкорити світ. Даґні всміхалась, але це її не дивувало. Іноді її заскакувала пекуча туга за Франциско. Але це було радше нетерпіння, а не біль. Вона відганяла журбу,