Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Оце, — Франциско вказав на емблему ТТ на локомотиві і додав: — Хотів би я зустріти Ната Таґґарта.

Упіймавши погляд Даґні, він не став продовжувати. Але за кілька хвилин, коли вони йшли вузькою і вологою лісовою стежиною між пелехатої папороті, він сказав:

— Даґні, я завжди схиляюсь перед чужим гербом, я поважаю шляхетне походження. То хіба ж я не аристократ? Але мені начхати на замки, стіни яких замацані десятками поколінь, та на поїдених міллю єдинорогів. Герби сьогодення слід шукати на рекламних щитах і серед оголошень на сторінках популярних журналів.

— Ти про що? — не зрозумів Едді.

— Про торговельні марки, — пояснив він.

Того літа Франциско було п’ятнадцять. «Коли я керуватиму «Міддю д’Анконій»… Я вивчаю видобуток і мінералогію, бо маю бути готовий керувати компанією… Я вивчаю електротехніку, бо енергетичні компанії — найкращі клієнти «Міді д’Анконій»… Я збираюся вивчати філософію. Вона мені знадобиться, щоб захистити «Мідь д’Анконій»…

— Ти коли-небудь думаєш про щось, окрім «Міді д’Анконій»? — запитав його якось Джим.

— Ні.

— Як на мене, в світі є ще багато цікавого.

— Нехай тим переймаються інші.

— Хіба не егоїстично так думати?

— Егоїстично.

— Чого ти насправді прагнеш?

— Грошей.

— Хіба тобі їх бракує?

— Кожен із моїх предків протягом свого життя збільшував видобуток міді нашою компанією приблизно на десять відсотків. Я збираюся збільшити його вдвічі.

— Навіщо? — спитав Джим, передражнюючи Францисків голос.

— Померши, я збираюся вирушити на небо, хай хоч яке недосяжне воно буде, тому хочу мати змогу оплатити вартість вхідного квитка.

— Праведність — ціна вхідного квитка, — бундючно виголосив Джим.

— Саме про це мені і йдеться, Джеймсе. Хочу претендувати на найбільшу чесноту — бути чоловіком, який спромігся заробити гроші.

— Кожен пройдисвіт може заробити грошей.

— Джеймсе, колись ти усвідомиш, що кожне слово має свій зміст.

Франциско всміхнувся весело і насмішкувато. Дивлячись на них, Даґні раптом подумала, які ж вони різні. Обидва іронічно всміхалися. Але Франциско сміявся, бо за повсякденням бачив дещо величніше, а Джим сміявся, бо не хотів, щоб це величне існувало.

Цю властивість усмішки Франциско вона знову зауважила однієї ночі, коли вони втрьох сиділи в лісі при багатті. Полум’я оточувало їх світляним рухомим парканом, над яким здіймалися в небо жаринки догорілих гілок.

Їй здавалося, що за цим палахким парканом — лише чорна порожнеча, від якої перехоплює подих, бо вона натякає на щось трепетно-жадане, щось схоже на майбутнє. «Але майбутнє буде, — думала вона, — як усмішка Франциско, що в ній — ключ до розгадки прийдешнього». Водночас в його обличчі, осяяному язиками багаття під лапатими соснами, прочитувалася якась пересторога. І Даґні раптом відчувала несамовиту радість, таку нестерпно всеосяжну, що не вміщалася в слова. Вона глянула на Едді. Він теж дивився на Франциско, по-своєму поділяючи її почуття.

— Чому тобі подобається Франциско? — запитала вона його кілька тижнів по тому, як Франциско поїхав.

Едді розгубився; він ніколи не думав, що про таке можна запитувати.

— Бо він надійний, — відповів, подумавши.

Натомість Даґні сказала:

— А я в його присутності хвилююся і чекаю небезпеки.

Наступного літа Франциско виповнилося шістнадцять. Того дня вони вдвох видерлися на скелю над Гудзоном, пошматувавши шорти та сорочки. Вони стояли, вдивляючись у далечінь; подейкували, що в ясні дні звідти можна було побачити Нью-Йорк. Але вони бачили тільки марево, народжене світлом річки, неба та сонця.

Опершись коліньми на камінь, Даґні нахилилася вперед, намагаючись розгледіти бодай натяк на місто; вітер куйовдив їй волосся і колов очі. Озирнулась через плече, побачила, що Франциско дивиться не в далечінь, а на неї. Це був дивний погляд, зосереджений і серйозний. На мить вона завмерла, вчепившись руками за скелю. Його погляд нагадав Даґні про незручну позу, про плече, що визирало з-під подертої сорочки, про довгі подряпані й засмаглі ноги, що вперлися в камінь. Вона рвучко випросталася і відсунулася від хлопця. Відкинувши голову, глянула йому просто в очі, сповнені, як їй тоді здалося, осуду. Аж раптом, цілком несподівано для себе, грайливо запитала:

— Що тобі подобається в мені?

Він засміявся, а вона не знала, куди подітися від сорому і зніяковіння.

— Он що, — і він показав пальцем удалечінь, де виблискували рейки біля залізничної станції Таґґартів.

— То не моє, — розчаровано зітхнула дівчинка.

— Мені подобається те, що воно буде твоїм.

Даґні всміхнулась, визнаючи його чергову перемогу. Вона не розуміла, чого він так дивно на неї дивиться, але щось глибоко на споді підказало, що Франциско помітив якийсь незбагненний поки що зв’язок між її тілом і тим, що мало колись дати силу керувати цієї залізницею.

— Цікаво, чи вдасться нам побачити Нью-Йорк? — рвучко промовив хлопець, смикнув її за руку і, піднявши з каменя, підвів до краю кручі. Рука Даґні мимовільно притиснулася до нього; стоячи зовсім поруч, вона ногою відчувала сонячне тепло його шкіри. Вдивляючись у неозору далечінь, вони не бачили нічого, крім світлої мли.

Коли того літа Франциско поїхав, Даґні зрозуміла, що це схоже на перетин кордону їхнього дитинства; восени він мав вступити в коледж, а вона була наступна в черзі. Дівчину охоплювала нетерплячка, замішана на хвилюванні й остраху, ніби її приятель мав от-от зануритися у щось незнане; схоже вона відчувала багато років тому, спостерігаючи, як Франциско вперше стрибнув зі скелі в Гудзон і зник у чорній воді, а Даґні чекала, знаючи, що він ось-ось випірне, і настане її черга.

Вона відкинула страх. Будь-який ризик Франциско сприймав лише як чергову нагоду відзначитися; не існувало битв, які він міг би програти; не існувало ворогів, які могли б його здолати. А потім вона згадала почуту кілька років тому репліку; фраза була така дивна, що закарбувалася в пам’яті, хоч і здалася тоді нісенітницею. Слова пролунали від старого професора-математика, батькового приятеля, який лише один-єдиний раз відвідав їхній заміський будинок. Даґні сподобалось професорове обличчя, і вона дуже добре запам’ятала особливий смуток у його очах, коли того вечора, сидячи на ґанку в останніх променях надвечірнього сонця, він мовив, показуючи на постать Франциско у саду:

— Який вразливий хлопчик. Він занадто спраглий щастя. Що він робитиме в світі, де так мало підстав радіти?

Франциско вступив в один із найкращих навчальних закладів у світі, що його завчасно обрав для нього батько: Клівлендський університет імені Патріка Генрі.

Тієї зими він не гостював у них в Нью-Йорку, хоча їхати було лише добу, і — такого досі не траплялося — вони не писали одне одному. Але вона точно знала, що він приїде до них улітку.

Їй було тоді незбагненно лячно, і професорові слова знову і знову лунали в голові, ніби