Сховай мене від темряви - ПерсеФона
— Заспокойся. Я відведу тебе до таверни. Горить так, як тоді? — Він торкнувся плечей, я відсахнулася. Різкий біль, наче від струму пронизав шкіру.
— Так! Облиш! Боляче!
— От чорт, відпустив цю потвору! — Ілай метнувся в сторону Вартового, який пішов.
— Ні, стій. Не залишай мене. — Я щосили чіплялася за його руку.
— Добре-добре. Ходімо. Про що ти казала?
— Що?
— Чому ти мене підозрювала і в чому? Я не дуже зрозумів отой потік слів…
— Навіть не знаю з чого почати. Декілька тижнів назад мене знайшла Рубіна. Ну та, маленька рома. — Він кивнув. — Вона сказала, що мене хтось ворожить. І не просто якесь легеньке ворожіння, а це стара і сильна магія. Хтось робить древній ритуал, щоб зробити мене причинною. — Проте Ілай не виглядав здивованим. І це ще одне питання в низці безкінечних питань до нього. — Я подумала на тебе.
— На мене?
— Сам посуди. З’явився нізвідки, я про тебе нічого не знаю. Ти не людина і не істота. Ходиш за мною. Звісно, я подумала на тебе.
— Може Рубіна не все тобі сказала. У того, кого ворожать настає безвільний стан, коли поруч той, хто ворожить. — І як мені було реагувати на це? Що казати? Що я млію, коли ти поруч і можу втратити свідомість, коли ти торкаєшся мене? Я була впевнена, що кохаю Вадима всім серцем, але серце вирішувало по-іншому. Впускаючи ще одного…Ілай ніби чув мої думки. Він повів бровою і важко зітхнув. — Я знав, що ти майже причинна. Тому і з’явився в твоєму житті. Я завжди був поруч з тобою, просто ти цього не знала. Чекав, коли настане слушна мить. Тебе ворожить істота, яку називають Паном. Я висліджую його. Моя мета… Мета мого життя вбити його.
— Мені потрібно присісти. — Ми вийшли за ворота кладовища. Я сперлася об великий валун при дорозі. Ми стояли навпроти воріт. Стежку, яка вела до них, обрамляли гігантські тополі. На вулиці ледве накрапував дощ, листва на тополях шелестіла під натиском наростаючого вітру. Люди групками йшли до своїх таверн. Вартові квапили тих, хто затримувався. Один із них мій каратель. Не знаю, чого чекала почути, але Пан? — Що він хоче від мене і чому я?
— За легендою… — Ілай прокашлявся. — Ти маєш народити сина, його назвуть Сонце. Він має покласти край істотам, загнати їх подалі в Тартар, або Пекло. І це в тому випадку, якщо він народиться від світлого Бога. Якщо ж від Пана, або як його ще називають Чорнобогом, то твій син покладе кінець людству. І темрява поглине всіх назавжди.
— Маячня якась. Мабуть, … Банальна маячня. — Я засміялася, не можу сказати, що мені було насправді смішно. — Ілай, це вам не «Термінатор. Генезис» якийсь! — Проте з огляду на все, що зі мною сталося в останній час, може і ні.
— А хто ж він, світлий Бог? — Ілай присів поруч зі мною.
— А от тут не все просто. Є два претенденти, які до речі кохають тебе понад усе на світі. І ти повинна обрати одного, до того ж правильно обрати.
— Я їх знаю? І чому їх два?
— Це довічний людський трикутник. На верхівці трикутника жінка, яка знаходиться між двома чоловіками. І лише від її вибору залежить, хто піде далі по життю. Я маю на увазі рід людський. Адже від різних чоловіків народяться різні діти, яким судилося інші долі.
— Постій, я трошки заплуталася. Якщо я оберу не того, хто судився стати батьком мого сина, що далі?
— Тоді він ніколи не народиться і так, як зараз ми будемо жити вічно. Але Пан так не бажає, він хоче жити на землі й тому, вступив в гру. — Я хмикнула. Гра?!
— Життя — це гра. І не ображайся за формулювання.
— Так хто ці чоловіки?
— Це ми. — До нас підійшов Вадим.
— Вадиме? Ти звідки тут?
— Він завжди поруч. — Сказав невдоволено Ілай.
— Ви? Що ви? Так, зачекайте. — Я встала і нервово вимірювала кроками доріжку.
— Вадим, я знаю тебе майже половину свого життя! Ми зустрічалися!
— Це вірно. Ми домовилися з Ілаєм, що в кожного буде шанс. Тоді я не використав свій.
— Щоб я завагітніла?
— О, ні! Що ти! Це може статися лише в тому випадку, якщо ти покохаєш обранця.
— Так, хто з вас повинен стати батьком мого сина? — Я майже кричала.
— Ще гучніше крикни, щоб всі подумали, що ми шведська сім’я.
— Так хто Вадим?
— Ми про це не знаємо. — Дратівливо сказав Ілай.
— Як так?
— Ти пам’ятаєш міф про Стрибога?
— При чому тут це?
— Ти — Поліна. Він, — Ілаю було все це неприємно, але час розкривати карти настав, — Стриба. Я — Перун із міфу. Люди його дещо змінили. І назвали Перуном іншу істоту. Поліну побачив не Громовержець, а Серафим, який вміє метати блискавки.
— Серафим? Ти що, янгол?
— Так. Майже. Я був ним, колись. Але кохання до земної жінки трошки змінило мене. — Кохання, він кохав мене? В голові сплили слова: «Я завжди був поруч з тобою … Два претенденти, які кохають тебе понад усе на світі …» Кохає. Не знаю чому, але саме від цієї думки все навколо розквітало. Небо не було вже таким сірим, дощ неприємним, а повітря важким. Мене кохає янгол.
— Вадим, ти теж не людина?
— Не зовсім. Ілай допоміг мені змінитися, і я
