Сховай мене від темряви - ПерсеФона

— За Стрибу.

— Так, ви знаєте? Це ви відчули теж?

— Не будь дурною. Все плем’я про це говорить: гарнюня Поля і швидкий Стриба: кращої пари й гадати не можна.

— Мабуть, що так. — Поля опустила голову, — я не впевнена. Я кохаю його, але моє серце ніби відчуває, що є щось ще, окрім заміжжя.

— То ти не хочеш заміж?

— Хочу…

— Але не за Стрибу?

— Що ти стара, тільки за нього, — Поліна нервово почала ходити по землянці. Але вона була дуже мала і низька, тому дівчина міряла кроки навколо вогню, склавши руки на грудях. — Він найкращий. Просто я ніби відчуваю, що…Не знаю, що я відчуваю. Це складно. Тому прийшла перепитати, чи він мій суджений?

— Так, він — твій. — Поля усміхнулася, але я добре знала цю усмішку, вона була розчарована. — Тільки ти — не його.

— Як це?

— Просто. — Відьма висипала фрукти з торбинки й вони покотилися по землі. Потім вона навмання обрала яблуко і піднесла його до вогню. — Глянь, яке налите, соковите. На, відкуси. — Дівчина несміло зробила, що їй наказала відьма. Але відкусивши, побачила черв’яків всередині й з відразою виплюнула.

— Фу!!!! Що це?!

— Це ти, моя люба. Така гарна і всі хочуть вкусити від цього яблучка. — Поля обтерла губи.

— Ви бридка жінка! — Стара вхопила її за зап’ясток.

— Яблучко не може перешкодити черв’якам з’їсти його. Так от ти ж не яблучко, еге ж?

— Ні!

— Так і не дай всім, кому охоче роздерти себе. Вбий себе, крихітко… — І рука старої протягнула Полі ніж.

— Ви божевільна. Вас треба спалити!!!! — Поля видерла свою руку і стрімголов вибігла на вулицю. Вже було темно. Малани не було, «Боягузка», подумали ми обоє і відправилися додому. Раптом все змило якоюсь теплою хвилею. Я опинилася в хаті. Кремезний чоловік вечеряв, коло нього поралася Поліна. Вона виглядала вже краще та охайніше. Всім вона намагалася догодити.

— Може ще? — Спитала вона підсипаючи картоплю.

— Досить, доню. — Ох, це наш батько. — Ти сама — то їла?

— Так.

— То припини коло мене бігати. Сядь вже. Я знаю, що ти була у старої Зорини.

— Ох вже ця Маланка! Губи перцем обмажу.

— Не треба так, вона твоя молодша сестра і хвилюється за тебе. Я наказую тобі більше туди не ходити.

— Не буду. Та стара божевільна.

— Так, твоя мати колись ходила до неї, коли ще тобою була вагітна. — Він обтер вуса своєю велетенської долонею.

— І що?

— Нічого, я не питав. Мені все одно. Тоді до неї всі ходили.

— І зараз ходять.

— Так. Скажи мені доню, навіщо ти ходила, чого ще тобі бажати, про що питати? — Відповісти вона не встигла, в двері постукали. Батько одним поглядом вказав на піч, де спала молодша донька, і Поля швидко сховалася за нею. Він з острахом відчинив двері, не повністю, тільки на пів щілини. За спиною тримав сокиру, зроблену, вочевидь, власноруч. Не знаю, що сказав гість, але батько широко відчинив двері й опустився на одне коліно. Сокира випала з рук. До будинку зайшов Ілай. Він мав довге сріблясте волосся. Воно було таке гладке, наче водоспад. Шрам був на місці. Ще він мав зовсім інший вигляд: спокійний, щасливий. Очі сяяли безтурботністю. Ні, в ньому читалося чоловіче, загартоване в боях. Проте по-іншому, не було хижого виразу обличчя, постійного вогню небезпеки й тваринної стійки. Він був розслабленим і всміхався щиро.

— Доброго вечора вашій хаті!

— Пане, ми не готові до такого почесного гостя. — Тихо відповів батько.

— Облиш чоловіче. Та піднімися вже на решті. Ти Рубан?

— Так. — Вони потиснули одне одному руки. Біле сяйво навколо Ілая ставало трохи жовтим. Чоловіки були одного зросту і схожими наче батько з сином.

— Малана, неси сурьі! — Крикнув Рубан. Дівчата спостерігали із-за печі. Малана прокинулася одразу, як постукали в двері та спостерігала разом зі мною. Насправді ж, сестра не спала, а вона чекала на гостя. Поля наспіх причісувала сестру, та мастила на себе святковий фартух.

— Як я виглядаю?! — Голос Маланки тремтів.

— Ти — гарна. Поводься скромніше. Ти знаєш, що він просто так не прийшов би!

— Ой, я так хвилююся!

— Йди вже. — Поліна виштовхнула її. Ілай роздивлявся молодшу дочку хазяїна. Декілька разів грайливо їй підморгнув, поки Рубан розповідав про плем’я полянів. Малана накривали стіл святковим червоним сукном. Для мене ж було відкриттям сам Ілай. Я не могла відвести від нього очей. Таким я його й уявити не могла, що ж з ним сталося тепер?

— Рубан, — перебив він чоловіка, — я прийшов не слухати про ваше плем’я. Я хочу подивитися на вашу дочку, чутка про її вроду обійшла вже не одну землю.

— Ось вона.

— Інша. — Ілай зі стуком поставив кубок на стіл. — Інша, Рубан… — Я знала, що доньок, які вже були нареченими, не можна було показувати гостям. Тим паче, чоловікам.

— Пане… Інша… Наречена. Це зганьбить її. Подивіться на Маланію. — Чи то блискавки по хаті промайнули, чи то вогонь став слабший. Повітря наелектризовувалося. Поля не дочекавшись відповіді батька, вийшла. Вона знала, що батько її не покличе і це могло викликати гнів Ілая. Вогонь освітив обличчя дівчини, лице серафима ніби засяяло та все стало ясно. Ілай був закоханий. Вона ж була в повному захваті, проте стримувала себе. Він занервував, як нервує підліток перед тим, як запросити дівчину на танок, встав і підійшов до неї. Вона