Сховай мене від темряви - ПерсеФона
— Полю… Мені шкода твоєї подруги. Я не встиг… Все сталося занадто швидко. — Але я не хотіла нічого чути. Звісно моя душа шукала винного. Їм міг стати перший, хто зізнається, що зробив замало для її спасіння.
— Я бачила Льоку, щойно, в таверні. — Ілай не виказав здивування.
— Душа не відразу розуміє, що померла. Вони завжди повертаються.
— Ти мене не зрозумів, вона була не сама собою. — В подробицях я розповіла Ілаю, як саме бачила Льоку. — І саме після моєї розповіді він виглядав здивовано.
— Мені важко сформулювати свою відповідь. Поля, її вбила істота, не пила її крові, не затягла в своє лігво. Її просто розірвало. Це фантомне видіння, таке буває.
— Ти знаєш, що це були за істоти? — Різко спитала я. Тому що слова «її просто розірвали» малювали моторошні картини смерті Льоки.
— Так, — Ілай швидко взяв себе в руки. — Ламії. Ненавиджу цих гидот! Проте, вони не винні в тому, ким стають після смерті.
— Ти хочеш сказати, що вони всі були людьми до … Смерті? І після смерті є життя?
— Забагато складних питань. Поліна, смерть — це лише початок, переродження в інший стан. І тільки Творець знає куди прямує твоя душа: рай, пекло або ж очікує своє нове народження. Іноді душа переходить на темний бік і стає слугою пекла. І так, всі ламії були прекрасними дівчатами до смерті. Всі наречені, які помирають до весілля, стають ламіями.
— Це лише легенда.
— А що таке легенда, Полю? — Ми повільно йшли до храму. Мені було приємно, коли він поруч.
— З латинського переводиться «те, що слід прочитати». Це жанр літератури й фольклору.
— А що таке фольклор?
— Народна мудрість.
— Отож бо і воно, МУДРІСТЬ! А чому всі легенди мають правдиве коріння? Чому вони так заворожують?
— Мені важко в це повірити. Я бачила істот, так.
— А звідки вони взялися?
— Я не думала про це. Вони є і все. Чекай, якщо так, то я знаю двох померлих дівчат. Вони були нареченими. Тобто, згідно з легендою, вони стануть ламіями? — Він кивнув.
— І як це станеться? Їх же тіла спалять, чи вже спалили?
— Вони повстануть з праху. Жага крові та зло за смерть перетворить їх на нещадних істот. Вони вже не будуть собою.
— А чи пам’ятає ламія своє життя до смерті? Усвідомлює ким стала і що робить?
— Так. — Ілай важко зітхнув та подивився на мене з-під лоба. — Вони все пам’ятають.
— І все одно вбиває?
— Для ламії не існує нічого, окрім гніву. Тобі важко зрозуміти, адже ти всього лише людина.
— Хм, а ти розумієш?
— Гнів? О, так!
— Ти…Вбивав? — Ілай докірливо глянув на мене.
— Так, Поліна, я вбивав і буду це робити.
— Я маю на увазі…Вбивав ти… — Але слова не йшли. — Заради задоволення чи харчування?
— Ти так делікатно намагаєшся зрозуміти хто я такий?
— Можливо, а хто ти?
— Ми вже прийшли, ось і твій друг. — Саме в цей момент до нас підійшов Саман. Він міцно пожав руку Ілаю, я ніколи не бачила, щоб мій Саман так всміхався. Ілай поплескав його по плечу. — Дай нам хвилинку.
— Авжеж.
— Полю, якщо знову станеться таке, як вчора, знай, Саману нічого не загрожує. Він…Особливий.
— Він божевільний.
— Це для вас він божевільний, бо не вписується в рамки людської норми. Штучної, до речі. Жодна з істот не торкнеться його. Просто вір мені, ти довіряєш? — При цих словах він взяв мене за підборіддя, наші обличчя були дуже близько один до одного. Так що це за паскудство! Він мов лялькою міг крутити мною як захоче. Якесь затьмарення, коли він поруч!
— Довіряю. — І лише на мить заплющила очі, щоб перевести подих, як Ілай щезнув. Як це в нього виходить?!
— Полю, — Саман легко доторкнувся до моєї руки, — ходімо. Скоро почнеться служба. — Хоча Ілая не було поруч, але я все ще відчувала його оксамитовий запах і тепло рук на обличчі.
Що значить для вас, у вашому світі, прикрашання могил? Ви відвідуєте це місце щоб прибрати цвинтар? Приносите квіти та згадуєте померлих? Ми робимо це трохи інакше. Прибирання — так. Але прикрашаємо кожну могилу, як оселю. Ми віримо, що це — дім для тіла, і душі врази повертаються сюди. Серед різних надгробків ми не зустрінемо жодного знайомого ім’я, не побачимо фото. Але шана до померлих — тим паче до їх могил, буде в кожному серці. Зараз померлих спалювали, останки, тобто прах розвіювали, хоронити заборонялося. Прийти до місця поховання не може жодна людина. Цвинтар, колумбарії — все кануло в лету. Що тут такого важливого, спитаєте ви? Пам’ятаю, декілька років тому, ми з братом відвідували одне заборонене кладовище. Проходивши повз старі, проте доглянуті могили, я звернула увагу на чоловіка. Він стояв до нас спиною. Чоловік був статним, високим. Тримався прямо, лише була опущена голова, руки схрещені на грудях. Але скільки болі було в цій позі! Руки міцно тримали тіло, він щосили стримував ридання, а може й плакав, нам не було видно. Проте, його горе було чутно краще замість голосного плачу. Він настільки сумував, що
