Сховай мене від темряви - ПерсеФона

це назавжди залишилося в моїй пам’яті. Я не бачила його обличчя та очей, лише спину, і руки… Пальці трималися за футболку…Він поховав батька. Я не знаю, чи дозволили йому це, чи він самовільно таке зробив. Однак саме тоді зрозуміла, що дуже важливо прийти до останнього притулку свого рідного. Вірити, що він чує тебе. Показати, що ти пам’ятаєш його. Тому всі дуже відповідальна відносилися до прикрашання, хай і незнайомих могил. Ворота кладовища в Тихому Притулку були металевими. Казали, начеб — то священні символи були викувані для того, щоб не дати душам покинути це місце, а нечисті — зайти. Зараз натовп зібрався коло кладовища, люди отримували номери могил, які повинні були прикрасити. Предмети ж для цього привозили кожен сам. Мої приготування були в Ірини. Вона передала мені коробку і пішла шукати свою пару. На кожну могилу приходилося по декілька осіб. В моїй руці був номер 5.

— Руденька, ми з тобою в парі! — До мене підійшов парубок років двадцяти. В нього було теж руде волосся, воно спадало до підборіддя. Він постійно заправляв його за вуха. Такий колір молодої моркви! Тонкий довгий ніс. Ось і все, що я про нього пам’ятаю. А ще на ньому були білі кросівки, якогось нереально великого розміру. Підкочені джинси відкривали худющі, волосаті руді ноги. — О, в тебе є чим прикрашати, а то я не зібрав. — Він театрально підпалив.

— Не так швидко, крихітко! — До нас підійшла Рубіна. — Давай мінятися номерами.

— А що в тебе? Я он із Фьоклою може хочу!

— Та ти подивись, яка в мене пара. — Рубіна кивнула в сторону старої жіночки із синім волоссям, вона кульгала і мала одне око.

— Опапа! Домовились! — У руденького аж слина покотилася, і він побіг допомагати старенької.

— Що це було?

— Я навіяла йому, ніби ота жіночка, висока дівчиська із велииикими очима! — При цьому вона вказала на місце грудей. — Я розсміялася.

— Все ясно. Це дозволено взагалі?

— Не питай зайвого, ходімо. Час вже дізнатися, що відбувається.

Наша могила знаходилася в кінці кладовища. Була дуже старою. На ній був лише прикріплений номерок із цифрою «5». Надгробок майже осипався. Він, як сирітка, покоївся під деревом липи. Нам це було «на руку». Подалі від допитливих очей. Рубіна готувалася до проведення обряду. Я в цей час прикрашала нещасну могильну плиту, яка то і діло осипалася під моїми руками. Вона тримала в руці глечик із тонким довгим горлечком. Спочатку циганка щось шепотіла над могилою, збирала землю і сипала в судину. Проводила якісь змахи руками. Врешті з глечика полилася рідина зеленого кольору. Вона в’яло тягнулася доки не стала димом, такого ж яскраво-зеленого кольору.

— Не хвилюйся, це марево і його бачимо лише ми.

— Що воно таке? — Спитала я. Марево прийняло форму руки й плавно витало над моєю головою.

— Це провідник із того світу. Він зможе вказати нам на того, хто тебе ворожить. Полю, нам взагалі пощастило, що ти ще не причинна.

— Ага. — Якщо чесно, саме до цього моменту я не сприймала слова циганки серйозно. Аж раптом… — Дивись! — Рука витягувалася, вказівний палець піднявся вгору, ніби вказував нам на щось. Вона пливла над головами й крізь людей. Ми ледве встигали за нею. Вона зупинилася над Вадимом і Мироном. Застигла на декілька хвилин коло Вадима і рушила далі. Не знаю куди прямувала вона, а я шукала очима Ілая. Звісно, він герой серед цих людей, проте все інше було проти нього. По-перше, коли він поруч на мене находить щось незрозуміле. По-друге, і це може головне, він не людина. А якась істота, або… Я не знаю навіть що він таке. З іншого боку, навіщо йому мене ворожити? Я жінка слабка до чоловічої вроди, тим паче до такої галантної як в Ілая. Навіщо якісь там сили залучати? Він і сам по собі занадто привабливий. Ми дійшли до іншого кінця цвинтаря. За огорожею було урвище. Рука прямували вниз, аж раптом змінила напрям і зависла над Ілаєм. Він стояв біля входу, спиною до нас. Якась жіночка трусила його руку і гаряче дякувала. Я так і знала! Це все його фокуси… Ні, рука ти куди?! Вона швидко рухалася і нам прийшлося майже бігти. Крізь натовп зелене марево плюхнулося на спину високому чоловікові. Він був одягнений в мантію і паранджу — рука вказала на Вартового. Цей чоловік щось відчув, тому що тільки рука розчинилася на ньому, як Вартовий обернувся. Обличчя його не було видно, але очі. Як би ви бачили їх, то вже ніколи б не позбулися відчуття, що вас помітили. Він примружився оглядаючи нас.

— Вартовий! — Раптом крикнула Рубіна. — Ми закінчили. Коли вже можна їхати додому. В мене хлібопекарня! Її обов’язково потрібно відчиняти! — Циганка прийняла нахабного вигляду: руки в боки, шию прогнула вперед.

— Думаю… — Цей баритон мені знайомий. Від його голосу в мене пробіг холодок по шиї. Саме ці нотки шептали мені вночі якісь речі, якісь передбачення. То заспокоювали, то лякали. Натомість постійно були зі мною поруч. — Завтра, може післязавтра. — Він говорив м’яко, тихо, небезпечно.

— Як мені тут набридло. Ну все, бувай! — Звернулася вона до мене. І ледве помітно підморгнула.

— У вас все гаразд? — Вартовий підійшов до мене. Височенний. В ньому було не менше ніж два метри зросту. Арабський розріз очей, чорні, як безодня. Я тонула в них, ні, мене всмоктувало. Я боялася його так, що аж колінця почали тремтіти й підло підкосилися при його наближенні. Вартовий вхопив мене за плечі.

— Я допоможу! — Ілай наче висмикнув мене з його цупких рук. В тому місті, де руки Вартового спіймали мене, шкіра горіла. Так було в лісовій хатинці, коли хтось схопив мене за зап’ясток. Чорні очі метнули злі стріли в бік Ілай. — Я сам. — Власно доповнив він. Вартовий нахилив голову в знак згоди й зник серед натовпу. — Ти як? Що сталося?

— Ілай… — Але я не знала, що сказати, вибач, що підозрювала тебе? А