Сховай мене від темряви - ПерсеФона

— Я не звинувачую нікого з вас. Адже сама пролежала всю ніч не дихаючи, під візком.

— Я ніколи більше тебе не залишу. Якщо б з тобою щось сталося… Я б ніколи собі не простив. — Вадим лагідно поклав свою руку мені на потилицю і ніжно пригорнув до себе. Раптом увірвалася Льока. Як же вона зі своєї ногою так тихо ходить! Добре, що ми не встигли поцілуватися.

— Що ви тут робите? — Вадим неохоче відпустив мене.

— Ділимося тим, що довелося пережити. — А мені стало так соромно! Це ж мій колишній хлопець зустрічається зараз із моєю найліпшою подругою? Ні, це моя найліпша подруга зустрічається зараз із хлопцем, який колись був моїм.

— Льока, не думай нічого такого. Вадим просто намагався заспокоїти мене.

— Я бачу. — Обличчя Льокі стало такого ж кольору як і її гіпс. Було видно, що вона щосили намагається стримати себе і не зчинити скандал.

— Йдіть вниз тоді. Я зараз зберуся і зійду до вас. — Вадим повільно встав, все ще тримаючи мою руку. Він з острахом дивився на зачинені двері кімнати.

— Полю, з ким ти розмовляєш?

— З Льокою.

— О, люба, Льока загинула…Мабуть, я занадто багато дав тобі заспокійливого. — І ось вона, неприємна дійсність охопила мою голову. Мій рідненький друг був мертвий. А я рятувала в той час зовсім незнайому мені жінку. Я закрила обличчя руками. Мені й правду здалося, що Льока тут, адже чітко її бачила.

— Полю…

— Не треба. — Я відвела руку Вадима. — Облиш мене, будь ласка.

— Тобі потрібно бути сильною.

— Добре.

— Мені дуже шкода.

— Як це сталося? Вадиме, як це, чорт забирай, могло статися?

— Потім сонце, одягайся і спускайся до низу. А я піду закаджу тобі супу, треба попоїсти. — Він пішов. Залишивши мене і тугу наодинці.

Перший поверх таверни «СинійКіт» був заповнений людьми. Жодного вільного столика. Вартові, їх було троє, розмістилися в кабінеті хазяїна. Туди заходили й виходили люди. В інших тавернах так само проходили бесіди. Питання задавали доволі дивні: «Що ви їли?», «Які звуки чули?» і таке інше. Маючи нестримне бажання всіх і вся виправити я вказали на це Вартовим. Вони обмінялися невдоволеними поглядами. Не буду переказувати нашу розмову, вона не цікава і не несе в собі жодної корисної інформації. Пікантна стало коли я повернулася до своїх друзів. За столом, окрім всіх живих, я знову бачила Льоку. Вона сиділа ображена і навіть не дивилася в мою сторону. Іринка, Мирон і Віктор жваво переказували різні версії того, звідки взялися ці істоти. Вадим мовчки палив, він дивився із — під лоба на мене. Що сталося? Була напруга між нами. Здається це відчували всі. Саман молився в храмі. Певно, і мені потрібно туди сходити й точно помолитися.

— Ніхто не знає, вже можна виходити?

— Так, там поприбирали тіла. Наче якійсь брухт. Гади.

— Заспокойся вже, будь ласка. — Мирон штовхнув дружину по нозі під столом. — Досить, що ти грубіянила Вартовим. Я ледь вмовив їх не відвозити тебе в лікарню.

— Ти була груба, чого б? — Це був сарказм. Проте подруга цього не зрозуміла, бо була занадто схвильована.

— Полю, а що, вони взагалі нормальні? При чому тут звуки та вся ця маячня, коли є одне єдине питання: звідки взялися ці потвори? Чому Вартові нас не захистили?

— Вони й справді задавали чудернацькі питання. — Врешті сказала Льока, проте, на мене так і не дивилася. Я окинула оком всіх присутніх, невже вони її не чують і не бачать?

— Знаєте яка кількість людей загинула?!

— Стули пельку! — Гаркав Мирон.

— Кисельов стули свою, ти мене дістав! — Почалося, подумала я. Зараз вони хвилин п’ятнадцять будуть вимірювати у кого є яйця. Потім, ніби нічого і не сталося, продовжать бесіду.

— Я до храму. Хочу побачити Самана.

— Я проведу. — Вадим підвівся.

— Ні, не треба. — Льока подивилася на мене якось вже пом’якше, ще якісь емоції вірували в її очах, проте мені було не до цього. Здається мій розум грався в якісь ігри. В цей час двері таверни відчинилися і зайшла Рубіна. Вона шукала мене. Ми обійнялись.

— Друзі, знайомтеся, це — Рубіна.

— Привіт! — Хором відповіли всі.

— Ваша Поля врятувала мені життя. Я ніколи про це не забуду.

— Ти нам не розповідала? — Віктор всміхнувся і гордо додав, — вона в нас така!

— Як твої чоловіки?

— Дякувати Богові все в порядку. Арман сказав, що коли все почалося, який чоловік почав направляти всіх до озера. Кричав, що вода не підпустить потвор. Він схопив мого Короля на руки й проніс до озера крізь істот…

— Твого Короля? Це у вас так заведено називати чоловіків? Вчися дружино! — Сказав Мирон.

— Йолоп, так звати мого сина! — Щось занадто багато йолопів у Рубіни.

— Так, це правда. — Схаменулася Льока. — Якийсь молодик і справді дав таку ідею, він і мені допоміг. Я б сама не дошкандибала. Ще мені дуже погано так стало. Такий хаос був… — Мертва подруга торкнулася голови. Ніби вона в неї й справді пекельно боліла. Рубіна уважно подивилася на Льоку, а потім на мене. Вона вже збиралася щось сказати, як якась жінка із сусіднього столика спитала: «Це не такий собі молодик зі шрамом через все обличчя?»

— Він! — Крикнула Іра, все ще затикаючи рота своєму чоловікові.

— Цей чолов’яга і мені допоміг!

— І мені! — Почало чутися з усіх куточків таверни.

— Він врятував мою доньку.